Включалося у відео – зв'язок все менше і менше … Раніше це дійство було справжнім святом. Побачити інших, почути інших … Почути щось нове, цікаве. Якісь думки, ідеї, … бувало, що й сни. З часом з’явилося відчуття непотрібності, безсенсовності усього, що відбувалося навколо.
……………….
Спочатку їх було кілька мільйонів. У спеціальних капсулах самозабезпечення з мінімально необхідним набором продуктів, приміщень для мінімального відтворення ресурсів (звичайних лабораторій та оранжерей). Самоізольоване внаслідок природного катаклізму людство намагалося вижити у необхідні для відновлення планети наступні 30 років. Так здавалося. Такі були розрахунки. Цілих 30 років … Спочатку було легше. Завжди з’являвся хтось здатний пожартувати. Виникали нові теорії , нові передбачення. Навіть якщо ідея була аж надто фантастичною, аудиторія зустрічала її неодмінно оплесками та схвальними вигуками. Сама ініціатива щось робити вже вважалася неабияким хистом та досягненням. Це вже була не традиційна хмара з її капітанами. Жартома один одного називали професорами та академіками, заслуженими акторами та гуру філософії, піфагорами та ньютонами …
Але з часом стало зрозумілим, що очікуваний період у 30 років є явно нереалістичним. Планета не відтворювалась … Здобуті роботами останні зразки хоча б примітивного життя ставали все рідшими.
……………
Для Рея це все видавалось не так трагічно … Щонайменше спочатку. Причина у цьому – Веста. Вони ніколи не зустрічалися у тому, нормальному житті. Навряд чи вона звернула б раніше увагу на такого як він. Але зараз були інші критерії. І певні деталі поведінки, зміни настрою, оптимістичність стали набагато важливішими за фахову перспективність, вміння танцювати, навіть зовнішню привабливість. Але зараз … Зараз вони поруч з відео, поруч голосом, поруч текстом … Але постійно поруч. Ви скажете, що цього надто мало. За таких умов їх можна було б назвати щасливими.
Але навіть їм подекуди ставало все важче шукати свої сенси.
- Рею, навіщо читати цю книжку. Тобі вона нецікава. Моїм подругам теж. Та й ви так само її маєте прочитати. Для кого мені її читати?
- Може для себе, Весто … Ти робиш світ складнішим, цікавішим …
- Так, але ж мабуть не світ, а всього лиш мою уяву …
- Але ж уява теж частина твого світу …
- Ну добре, заради чого мені вчити ці нові іноземні слова … Ти хочеш розмовляти зі мною на цій мові …
- На жаль, я теж іноді не знаходжу натхнення для чогось нового … . Але ж не можна зупинятися. Розпач – це шлях до загибелі.
- А хіба у нас є вибір?
- … А може завжди у людини має бути жага самовдосконалення. Навіть у власних думках … Навіть у самооцінці. А може у людини завжди має існувати недосяжна насправді … мета. Звичайно, що сама собі вона ніколи не зізнається у її недосяжності.
- Але ж у нас зараз немає такого шляху … Немає пошуку. Лише чекання.
- А може він повернеться до нас, цей пошук … В якийсь спосіб.
- У думках?
- Але ж у думках це теж неймовірно багато …
Таке спілкування ставало все тягіснішим. Кількість жителів стрімко зменшувалась. Причиною були навіть не вік чи хвороби, а розпач, апатія, зневіра … Немає більшого друга хвороби ніж депресія та зневіра. Проте, як добре тому, у кого десь далеко таки є справжній друг …
………………….
Рей не знаходив собі місця. У Вести аварія … Її капсулу пошкоджено. В сектор самозабезпечення неможливо навіть зайти. Це означає, що їм залишилося бути разом не більше кількох днів.
- Рею, це майже нічого не змінює. Рано чи пізно цей момент мав би настати.
- Ні, я не збираюся здаватися. У мене достатньо матеріалів для того, щоб зробити скафандр.
- Ти не зможеш за такої радіації пройти навіть половину шляху до мене. Навіть не думай про таке …
- Ну що ж, виходячи з твоєї логіки, це теж нічого не змінює. Тому що рано чи пізно …
- Рею , я не погоджуюся!
- Цього разу я все зроблю без твоєї згоди …
…………………………..
Попасти у проміжний бункер не було проблемою. Скафандр звичайно вийшов аж надто примітивним та громіздким. В руках у Рея був пакет з необхідними складниками для такого ж для Вести. Ну що ж боротися завжди легше, ніж убивати час в очікуванні …
Але раптом увагу Рея привернув до себе вхід у ще одне не помітне спершу і не вивчене раніше приміщення. Логічно було зазирнути туди. Його здивуванню не було меж … Величезна прихована кімната була фактичним центром управління невеличким космічним кораблем. Звичайно, на такому у космос не полетиш, але двісті кілометрів … Якісь нещасні двісті кілометрів. «Весто, тебе врятовано …»
…………….
Веста пробудилася від гучних ударів у корпус капсули. Це видавалося фантастикою, сном, міражем. Невдовзі Рей вже стояв поруч. Здатність піднятися у повітря була фактично у кожної капсули. Чому ж їм не сказали про це раніше? Можливо, через віру у ці 30 років … Які виявились самообманом, міражем …
……………….
Кілька тисяч капсул злетівши у небо за написаним кілька років тому дивовижним алгоритмом знаходили своє місце у велетенській конструкції. Тепер це був повноцінний корабель. Новий дім. Для тисяч його мешканців.
Чи буде інший? Не знав ніхто. Але тепер у них з’явилась віра … Все залежало лише від них самих. Що сенсу в нудному чеканні. Яке ж ти щастя, пане Пошук!
дякую ... це я про нас, звичайних сьогодні ... сюжет - це лише інструмент)
Сподобалась проза. Це більше для любителів фантастики. 
