Німіє день, німіє сон кали́новий
Гортає вітер ду́мки, як книжки,
Я їду в дім, я їду звідки всі тікають,
Пливу назад обличчям, а спи́ною - вперед пливу.
Мій звук мовча́зний, в нім немає смілості
лиш спокій розуміння людського звірства.
Уже не ремствую, не можу доєднатись до гулу
Загального і до єднання миті.
Кульгаю з торбами, а в них все те, чого не треба,
І кого не треба.
Хто треба - знайдеться будь-де.
Кого не треба - теж спітніло здоганяє
Всюди. Пустота пустот в тузі за відчаєм,
І кожен день наближує нас до нічого,
І кожна перемога - до поразки,
Кожне народження - до смерти.
Вічність, закрита в іконах і храмах,
Принишкло стежить за вітражами Спасіння.
Немає часу думати про вічне,
Коли життя гасне тут і зараз -
На очах.
