Такі сухі, такі живі, такі печальні,
Вони пробачуть все і все знесуть,
І бачили вони і чули стогін дальній,
І берег ближній тих, що не допливли.
Протухла ніч в дірявому пальті
Усе кишить у спазмах пустих провулків,
За волосся тягнучи задушливе повітря
На Страшний Суд, судилище.
Судилося мені через грона смерті завмерти
В поезії прекрасній пісні...
Обачно зриваю зміст,
Не пробачаючи собі крихких образ.
І щось тремтить серед рядків,
Впритул розстрілюючи безсилий страх
Вибігаю із сутінків змореної душі,
А очі..., очі - такі живі,
Я був із ними і страждав із ними,
Передчуваючи свою загибель.
Підем зі мною до того раю,
Де квіти ніколи в житті не вмирають,
Де птахи не плачуть, засліплені чужим болем,
Де діти руками торкаються янголів.
Поки не запізно, скажи мені,
Чому я так часто плачу, коли не знаходжу тебе?
Коли те, що здається близьким,
Ніколи не буде чиїмось.
А, може, це все тільки наснилось мені?
І ми не будемо більше самотніми,
Але безжальна ніч розкриє свій темний плащ,
Лишаючи кривавий слід в моїх очах...
13.08.2014
