|
Картина Тетяни Молодої 2019р.
Причинні або жарт як формула розлуки
Спиною "ні" обернене явлене –
Мовчать вуста, вся суть його мовчить.
Коли зірветься "так", воно шалене,
То все у жарт. Ох, весело звучить!
Чи пак, розчулившись чужим стрічанням,
Чужим зітханням роз'ятривши дух,
Уже промову пише для зізнання,
Та власний гонор зупиняє рух.
Спиною "ні" обернене і... стужа.
О згубні, не розріджуйте блакить!
Кому бо в доказ ви такі байдужі,
Гадаючи, що іншим не болить
І що не варто злу шукать причини?!
Причинних з лишком є, а бідам – бій!
Кому потрібно, двері сам прочинить,
І час покаже, хто для кого свій.
Але любові ґрунту треба вчасно,
Не вчора, завтра, через вік, торік!
Хоча любов і безпощадно щасна –
Своїм образам вкотре губить лік.
О згубні, обертайтеся лицем,
Бо й найтерплячіші опустять руки!
І як боротись тут з таким борцем?!
Два "ні" – це, власне, формула розлуки.
Допоки буде так? Буття недуже:
Інтриги, маски, тактики – сумбур.
Чужому кажемо: привіт, мій друже!
А другу спину наставляємо, як мур.
2014-2016
Грім і блискавиця
Показуюсь тобі та відкриваю
Усе, що мучить, ріже і пече.
Я вже роки тебе наздоганяю,
А можу вгледіть лиш твоє плече.
Якби були ми, як оте галуззя,
Якби з одного кореня росли!..
Була б прив'язана на погляди-мотуззя,
Лише для тебе квітла б щовесни.
Дарма, мабуть, вдивляюся в обличчя.
Кого шукаю? Як твоє ім'я?
Твій образ – тінь, суцільне протиріччя.
Мій сон – твій дім, мій сум – твоя земля.
Якби ж були, мов грім і блискавиця:
Я – золотом, ти – гуркотом жбурнув.
Це не Ілля в небесній колісниці, –
Це ти мене до себе пригорнув.
02.2016
Квити
Мені нудно. Мені хочеться помирати
В той час, коли інші хочуть просто любити.
В наші порти і гавані нахабно входять фрегати,
Та мені здається, що ми з ними квити.
Тож мені не страшно. Мені й від тебе зовсім не страшно,
Я могла б заглянути навіть в твоє потойбіччя.
Та щоб ти наважився покинути мене назавжди –
Повинні пройти сторіччя.
А мені нестерпно, мені вже зовсім не терпиться
Стягнути з себе ці занадто тісні сандалі.
Без них я би довго ночами молилась на вервиці
І клепала незнаним героям медалі.
Та мені невагомо, мені не дрімотно й не байдуже.
І що найгірше – я вгледіла тут розбіжності,
Бо, не враховуючи лише твої очі райдужні,
Ти – це суцільні погрішності.
22.06.2016
Знаю хто ти
Знаю, хто ти, і знаю точно, як тебе звати.
Твоїм обрисом сльоти важко лягли на плечі.
Силуети твої в цей вечір такі доречні!
Отже з ними я, мабуть, вперше почну літати.
Я відтворюю на папері твої маршрути,
Згустки ночі себе формують в твоїм погрудді.
Слух підводить, та чую кроки і чую студінь –
Ти ось-ось увійдеш у двері, чомусь роззутий.
Хочу пестити твої втоми, гарячі скроні,
Визначати координати твоїх світанків,
Розглядати завжди як вперше, а все ж – щоранку
Нанометр за нанометром твої долоні!
Хочу знати про тебе більше, мовчати довше.
Задля цього суцільним слухом стаю у зливи.
Я від цього, лише від цього така вразлива,
Бо й від меду з кульбаби тиша твоя солодша!
06.2016
Я пробуду з тобою
Я пробуду з тобою до перших злив.
Не потрібно гадати, що стане після.
Проявляла прихильність до наших див
Власна псевдомелодія, псевдопісня.
Я пробуду з тобою до перших трав.
Далі – відчай помножиться криком горлиці.
Всі обов'язки – мінусом, тільки з прав
Пролягають бетоном пусті околиці.
Я пробуду з тобою до перших втрат.
Далі – простір заповнить тернова терпкість.
Проявляла прихильність до наших вад
Власна псевдоіронія, псевдолегкість.
Далі час не знайде потрібних слів,
Ми ж його не посміємо з глузду зводити.
Я пробуду з тобою до перших снів
Й зупинюсь, щоб босоніж у них не входити.
06.2016
Химерами гротеску
Ми дописали свій роман.
Сюжет – на видиху, мінорний,
Такий томливо неповторний...
Купались в пестощах оман.
А Вам, мабуть, і невтямки,
Коли й за що я полюбила,
Що так безжурно Вам відкрила
Свою чарівність залюбки!
Нехай лишаємось на "Ви"!
Це "Ви" химерами гротеску
В передчутті досади сплеску
Мої чіпляє рукави.
07.2016
Буревісно. Морська історія
За мої зачепившись крила,
Набив ґульку собі об німба.
Таємницю про місце лімба
Я приватно тобі відкрила.
Цить! Вже чується гра Орфея.
Ехом тиша моя озветься.
Якір з палуби не зірветься.
Штиль – отрута чи панацея?
Фордевінд* у твоїх вітрилах,
Левентик** – моя друга сутність.
Суперечна, а ти – попутний.
Та в мені потаємна сила,
Альбатрос – мій стихійний родич!
Тут надмор'я береться димом.
Задля мене ставав пілігримом?
Що ж, у сітях вже б'ється здобич.
Ти за мною – смішні мірила –
Тридцять два повноцінні румби***.
Я танцюю для тебе румбу,
Ледь тримаючись за перила.
Море піниться ще з учора
Так фатально і буревісно.
Сонце крила осушить звісно,
Сонцекрила бо і німбочола!
07.2016
*Курс за вітром
**Курс проти вітру
***1/32 повного кола
На обривах чуттєвих фаз
Наша казка – це жменька фраз,
Що твоя нашкребла авторучка.
Як почнеш цілувати ручки,
То долоні цілуй, долоні,
Там, де лінії у полоні
Ста примарних своїх образ.
Зм'якшуй гонор моїх гримас,
Прокладай і вирівнюй долю,
Згладжуй скривлення снів, знеболюй
На обривах чуттєвих фаз!
Наша казка – це жменька фраз.
07.2016
Всі мої примари
Всі мої примари зникають,
Коли приманюєш мене до себе,
причаровуєш.
Мої тіні
Принишкло сидять у своїх ганебних закутках,
Поволі напиваючись рідкості.
І де тепер та в'язкість,
Якою в'язали їх, а опісля нав'ючували,
Як вороних та гривастих нав'ючують,
Мої страхи?
Мої тіні поволі стають легшими та тихшими.
Паралельно плечі мої випрямляються,
Куштуючи цю легкість і тишу.
Бо коли приманюєш мене до себе, причаровуєш,
То відблиски твоїх райдужних очей,
Наче промені сонця,
Пронизують мряку моїх страхів
І вони розсіваються м'яко.
Всі мої примари зникають.
08.2016
Любові свідки
Кричала вічність тишею вітрів,
Грозились грози струмом блискавиці,
А двоє – йшли до різних берегів.
Серця важкі в обох, немовби з криці.
Зійшли на твердь і розвели мости.
Ступали – криво, думали – обачно.
Не відгукнуться кликані на "ти",
Поміж чужих ніщо не однозначно.
Сплітались коси, розплітались сни,
Вузли зі стрічок поглядів і кроків,
А двоє – йшли. Куди ж ці двоє йшли,
Сухі, пісні, мов без життєвих соків?
Баласт скидали спогадів і мрій,
Від витоків спускалися до гирла,
Та рвучко так, немов позаду рій
Скажених бджіл, а губи ж – від повидла.
Стесались грані, стрімкість – в горизонт.
Зрівнялись раптом піки та пониззя.
Чи стане дійсним той уявний фронт?
Та з двох один не витримав й спинився:
Нам не спастися чередою втеч!
Ми порізно – в нікуди і з нізвідки,
Бо ця любов живе з часів предтеч,
А ми – її єдині вірні свідки.
Не будьмо дурнями, любім одверто,
Допоки ще нас часом не зітерто!
08.2016
На перехрестях доміно
На перехрестях доміно
На перехрестях доміно –
Крихких, лякливих, покрапле́них
(Не має терпкості вино,
Не має запаху вино,
Як в чорно-білому кіно)
Приходь до мене!
Ні з чим не змішуй цих слів нектару,
Гіркішим буде нехай від хмелю!
Отак впираюсь ногами в стелю,
Спускаю пару.
Коли прискладане віно
Привабить ле́генів хвале́них
(Моє невимовлене дно,
Моє невимолене дно –
Неначе біле полотно) –
Приходь до мене!
08.2016
Преніжність
"Ковточку живої води,
Промінчику мій світанковий,
Хай всі розійдуться навколо,
А ти посиди, посиди,
Зі мною іще посиди"
С. Пікарось
І звідки ти тільки взялась,
Преніжносте і прелюбове,
Пречудо моє світанкове,
Пресонце ранкове?
В обіймах німію, тону.
Вони – наче вир одурілий.
Здається, тепер захворіла.
Коханням зболіла.
І як я ще тільки жива,
Прещастя моє неземне,
Коли так тривожиш мене?!
Очима! Мене!
Хай всі розійдуться, а я
Й на крок вже від тебе не зрушу!
Я тут загублю свою душу.
Знайду свою душу.
21.08.2016
Переспівуй мене
Переспівуй мене, перевершуй!
Ти ж потіха моя найперша.
Ти, мов гордість та розкіш саду.
Я навчусь бути тінню врешті.
Ти – найглибше моє свічадо.
Ти – моє найдорожче ладо,
Вічна іскра вогню без кисню,
Ти – попереду, я – позаду.
Ти – майбутнє моє й колишнє,
Що відміряв мені Всевишній.
Ти – мій прихисток в час найтяжчий.
Ти – і затишок, і затишшя.
Ти – моя запорука щастя,
Я не втрачу тебе нізащо!
Твоїм голосом стану радо.
Будь попереду, будь найкращим!
21.08.2016
Бути не твоєю
Залиш мене в цій тиші помирати!
Чи я щаслива бути не твоєю?
Чи я не мрію тут про близькість страти?
Від ревнощів і сорому згорати –
Це гірше, якби вкинули за ґрати,
Або втопили в пахощах єлею.
Я не щаслива бути не твоєю!
08.2016
Спали мене
"Спали мене, одягнену у віск,
У старовиннім канделябрі плачу."
Л. Ланська
Спали мене! Рве душу скрипки плач.
Струною-іскрою, бенгальськими вогнями,
Коли бажання гаснуть поміж нами –
Спали мене вогнем безгрішних вдач!
Спали любов! Повільно, наче ґніт,
Згорати буде в воскових долонях.
Спали мене, як думку в сивих скронях.
Думки горять, вони ж – не моноліт.
Спали мости й назад не поверну!
В цім полум'ї хворію та дурію.
Згорає кисень, я від цього млію.
Спали всю поверхневість й глибину!
Спали дотла! Убрана в сизий дим,
Ковтаю жадібно вуглець за насолоду.
Зотлію тут. Не кидай серце в воду!
Це порятунок а чи жарт над ним?
Спали вогнем з небесного ковша,
Твоїх зіниць суцвіттям візерунків!
На згарищі пекельних поцілунків
Воскресне феніксом очищена душа.
03.09.2016
Вві сні
Колись я прокинусь вві сні,
Бо дні розминуться з ночами,
І здасться, що сонце – над нами.
Та сонце – в мені!
О ні, тільки промінь живий
В мені не осмілься зламати!
Кохати? А що то – кохати?
Як знаєш, – відкрий!
Живе твоє слово, повір,
Хай скупо, та все ж – проростає.
Від нього крізь хмари світає,
Яснішає зір.
Колись я прокинусь вві сні,
Між мар переможцем у герці.
Холодне і заспане серце
Піддасться весні.
07.09.2016
Надто схожі
Здається, ми з тобою надто різні.
Чи по ночах у тебе сонця схід?
Твої слова – тверді, думки – залізні,
І надто спішний твій на серці слід.
В мені ж душа, як м'якість пластиліну:
Розумну хочеш чи дурну – ліпи.
Лиш не піддай її незграбну тліну.
Які ж слабкі ці гонору стовпи!
Здається, ми з тобою надто схожі.
Я не здивуюсь, якщо ти в мені
Розквітнеш маком. Де ж ті дні погожі?
Ми – неземні! Ми не... земні. Земні?
Луна від того зойку стоголоса
На скроні тисне. Встояти б! Терплю.
По бездоріжжю долі знову боса...
Здається, я тебе
Усе ж
Люблю.
15.09.2016
Ланню пораненою. Хто як не ти
Хто, як не ти,
Розіпне мої вибрики солодкогранним дотиком?
Хто, як не ти,
Розкуйовдить охайність мою і вишуканість?
Хто, як не ти,
Скаже: годі перечити! Бачу, вже зморена.
Хто, як не ти,
Видихатиме доти, допоки і я не видихну?
Бачиш, осінній лист загрібається в купу золота?
Хочеш, залишусь тут, а ти підеш своєю дорогою?
Хочеш, прикинусь ланню – пораненою, скореною,
Ти ж рахуватимеш плями на хутрі – криваві та вроджені?
Чуєш, як сурми сурмлять, як пшениці на хліб наш мелються,
Води плюскочуть в Дністрі, який, сліпець, розділяє нас,
Будні шепочуть про свята заздрісно білим голосом?..
Як же примусити їх замовкнути, а мить – зупинитися?
Можу сміятися голосно, плакати тихо й коротко.
Можу чолом впиратися, коли забажаєш противника.
Досі в таємних молитвах була твоєю опорою.
Хочеш, заборони відсьогодні за тебе молитися!
***
Але ж не огортаєшся шлейфом парфумів, що насичені щастям й трояндами.
Не витираєш мокре волосся, час від часу в скроні цілуючи.
Скажи, на колінах моїх чи ти встигнеш знайти заповітний затишок,
Доки своєї любові та святості на не своїх шляхах я не розхлюпаю?
То є слова нерозумної, слова, що не сіють мудрості!
Звісно, що встигнеш, бо вічністю ми повінчані!
Як же тебе чужого не вкрасти безсовісно в іншої?
Як же тебе свого не втратити так нерозсудливо?
***
Хочеш, приходь таємно до мене незрячої по ночах
І розфарбовуй каштанові коси мої сірим кольором.
А як забудеш мене на полиці, поміж книжок заховану –
Буду всихатись ромашкою і щільно вкриватись порохом.
Холодом першого інею пальці мої приручені
Креслять на шибках щоранку профілю дивного обриси.
Душі заплаканих вікон слізьми змивають рукописи
Щемних картин пророцтва пальців навік обпечених.
Ким себе знатиму я, коли доспіваю цю пісню?
Ким себе знатимеш ти, коли цю пісню дослухаєш?
Вкотре згрібаю крихти надій незграбними рухами.
Ще не знайомі знайомці, а я вже серця розбурхала.
Бачиш, осінній лист загрібається в купу золота?
Хочеш, залишусь тут, а ти підеш своєю дорогою?
Хочеш, прикинусь ланню – пораненою, скореною?
Плями рахуй на хутрі моїм –
Криваві та вроджені!
16.09.2016
Втрачаючи вагомість
"Але весь світ завмирає, прислухаючись і сам Бог усміхається в небесах"
Колін Маккалоу "Ті, що співають у терні”
Я Вас люблю. Втрачаючи вагомість,
Рівняюся до Ваших сивих скронь.
Старію втричі швидше, а натомість –
Горнусь, та все до зімкнутих долонь.
Я Вас люблю, о Боже, ні, не вголос.
Невірний світ, нерівності сердець!..
Зерно зрадливе, хоч правдивий колос.
Сьогодні вкотре вже з собою герць.
Та хто в нім переможе? Ніч злотемна.
Дожити б до ранкової зорі!
Старію втричі швидше надаремно,
Ви ж біля мене скорено малі.
25.09.2016
Багряніло
Лоскотало імли мереживо. Багряніло.
Ваша дівчинка вмить збентежилась. Так несміло
За зигзагами пальців стежила. Наче ружі,
Розквітали з-під рук по клавішах ноти дужі.
Рубежі її згод і спротивів вмить скресали.
Дивовижну картину доторків вдвох писали.
А від близькості пензля шепоту душі мліли,
Що полотнами шир обмежити все ж не сміли.
Ніч у зірних купалась розкошах, серце – в мріях,
Що всипалися, мовби з порухом пил на віях.
Наче шовк огортав мереживо, так несміло
Ваша муза вам сон бентежила. Багряніло.
09.2016
Ніжна
При свічках надвечірків сніжних
Я занадто відверто ніжна.
Ця відвертість – п'янке вино,
Йду із нею на дно.
П'ю за двох, бо в зимовій стужі
Ти занадто відверто байдужий.
Іншій в келих налиєш віршів
Із моєї душі.
В надвечірках густих, наче туш,
Дві долоні: гаряча й студена.
Перша римою душ полонена,
Друга – прозою душ.
17.10.2016
Мій впертий гонор
Мій впертий гонор, злісна непокора
Кипить рудим, проте, вже зовсім скоро,
Збагну його найпершу сивину.
Не бійся, я тебе не прокляну,
Твій спокій – найнадійніша опора!
Душі моєї злісна непокора
Вгамується, як тільки скажеш: будь...
Я обірву: ну, що ж, тоді здобудь!
Від цього гонору мені одна лиш змора.
Стань свідком, як шипи мої спадуть.
30.10.2016
Альпініст і Поетеса
Поетесі ніколи не стати коханням життя Альпініста,
Пристрасть серця його поведе на хребти і льоди Евересту.
Альпініст прагне ризику замість безпечності сірого міста,
Поетеса – сумирно складає вірші мовчазного протесту.
Кожен крок Альпініста на грізні вершини вона оспівала,
А сльозами рясними скропила уступи та урвища злісні.
Окриляючи серце жагуче, жалі свої пильно ховала:
Мій відважний, іди за клубочком цієї хвалебної пісні!
Та в коротких листах промовляла: пробач за даровані крила!
З льодорубом безпечно долати вершини чи вадить кохання?
Теплу ковдру зв’язала я з ниточок серця і нею накрила
Ненароджене, мерзле дитя наших хиб мовчазних і вагання.
Дочитавши листа Альпініст ще затятіше дреться угору,
Бо цвітуть не для неї такі недосяжно палкі едельвейси.
На підніжжя вершини накине зі слави заслону прозору,
Де навіки розтерзана лапками лева* душа Поетеси.
Поетесі не стати коханням життя Альпініста!
Серед скель навісних непробудного сірого міста
Укладає рядки зі скорбот і вінки з падолисту,
Та сміливцю життя вберігати благає Пречисту.
10.2016
*Одна з назв едельвейсу
Де дві дороги сходяться в одну
Де дві дороги сходяться в одну,
Щоби з'єднати заблукалі долі,
Де вічність і буття настільки кволі,
Що і найменший подих вітру руйнує їхні мури –
Туди злітаються прокинувшись Амури,
Проспавши і сніданки, і полуденки, й вечері.
Вистежують народжених одне для одного,
Щоб задобрити у собі божка голодного,
Й якби могли, то зачинили б за собою двері.
Де й мудреці не мають доброї поради,
Під місяцем, що медом заливає небо-стелю –
Призначені побачення коханців у глибинах саду,
Коли п’янить вже навіть запах винограду.
Де щільно з руж посплітані тунелі,
Що й сонце вранішнє їх не проб’є
І не прошиє променем яскравим
Густого плетива одвічних таємниць
Розмов приватних з присмаком терновим,
Аж терпне тіло, та не терпне мить.
Спинися мите! Дай же впитись щастям,
Допоки милий серцю ще є тут!
Там тіні двох зливаються в одну,
Куштуючи із чаші насолоди
Таку глибинну й незбагненну таїну
В цілунку жадібнім, і погляди зчепились
Безповоротно, аж втрачаєш глузд.
Небесна твердь готова впасти в ноги
Тій, що красою світиться без остороги.
Марс і Венера опускають очі ниць,
Малюючи направду священну дивовижу,
Немов одне лице сотворене із двох облич.
Там плечі тонкістю кленового листка
Тремтять від вітру а чи від знемоги,
Й жага, немов прочанин, що дороги
І бездоріжжя сотні літ топтав,
Блукав, шукав і врешті віднайшов
Найсокровеннішу, омріяну святиню,
Й помер утішений в підніжку власних мар.
Там пальці переплетені вінками
Так тісно й солодко – нікому не віддам!
Там хтось поник, а хтось здається дужим,
Що часто це вважають за байдужість,
Насправді ж – дух завмер, щоб не сполохать
Отого дива, що одне на двох.
Одні на двох шорсткі та спраглі губи,
То пломенисті в пристраснім вогні,
А то вже зовсім зблідли від отрути
Безмірних пестощів, що падають долів,
Але підносять ввись жагучі грішні душі.
Коханню й потопити, й окрилити до снаги.
Воно, мов паводок, являється стихійно.
Тримай міцніше, пригортай надійно!
Стискай в обіймах ласки-боротьби!
Це згодом вже покути і грізьби,
А поки що – люби!
Люби!
Люби!
10.11.2016
І гірчить на губах
Я занадто звичайна, занадто звичайна, пробач!
Я невдачі твої пожинаю і сама ж їх сію.
Коли буде зовсім нестерпно, я перейду на плач
У найдальшім кутку кімнати, бо на людях не смію.
Я занадто ревнива, занадто ревнива, прости!
Я палити мости наловчилася хвацько і досі
Переконую світ і себе, що вогненні хвости
Глупих ревнощів – хною фарбують невтішену просідь.
Я не та, що тобі потрібна, я занадто не та.
Але й надто нестерпно, щоб ставити зважену крапку.
Я мов спринтер біжу, та втікає від мене мета,
Тож безсила й захланна навздогін їй кидаю шапку.
Біля тебе промерзне моя оголіла душа,
Я ж не зможу твою попороти й вдягтись по-зимовому.
І гірчить на губах кожне слово з цього вірша,
Розчинилась солодкість моя в смаку полиновому.
13.11.2016
Підливаю у чашу
Підливаю у чашу медово солодкого трунку.
Спий до дна, мій коханий, це від смутку найкращі ліки!
Причащаю дарами п'янкого, як вічність, цілунку.
Терпнуть губи, коханий? – То благо! Цілую повіки.
Бо кохання, відомо, приходить лиш раз, та навіки!
Я міцне павутиння сплела для його порятунку.
19.11.2016
Я до тебе приходила
Я до тебе приходила пізньої ночі
І тремтіла всім тілом, немовби з морозу.
Не сніжинки на віях, а сльози жіночі –
Під твоїми віршами лила свою прозу.
Коли спав ти, так солодко, – пестила словом:
Будь віднині й навіки мені найріднішим!
Я кричала зізнання під ночі покровом,
Але долі мовчання було голоснішим.
Наяву не бентежить глибокий твій голос,
Не цілую щоранку шорсткі твої руки.
Маю тільки надію тоненьку, як волос, –
Хоч у снах, хоч у мріях не знати розлуки.
23.11.2016
Коли б то крихтою жалю
Коли б то крихтою жалю
В твоєму серці поселитись,
Твого неспокою напитись
У передзвонах кришталю!..
Як місяць вчить дрібну зорю,
Навчи мене тобі молитись.
Щоб душам двом в єдину злитись –
Я, певне, й вічність обдурю.
Для миті – сонця хід спиню
Й вітрам забороню мінитись.
Аби хоч раз тобі наснитись –
Примарам душу прочиню.
25.11.2016
Приходь в мій дім
Приходь в мій дім біду заколихати.
Надворі дощ – злякає і собаку.
Свистять вітри, аж дах зриває з хати.
Добро дрібне, як насінина маку.
Добро дрібне не стукає у двері, –
Прибились грози знову до порогу.
А ти приходь словами на папері,
Бо стигне чай, а втрати – без прологу.
Бо стигне чай, а я пішла у рими
По сіль землі чи по живильну воду.
Зі мною йшли безликі пілігрими,
Шукали мощі в часі цього ходу.
Шукали мощі, щоб до них припасти,
Чолом в поклонах немочі розбити,
А, може, ще й зцілитися почасти,
Бо не зцілили час і ворожбити.
Бо не зцілили і окраєць серця
За вік зачерствів, все б йому лиш спати.
Кому ж тепер з дірявого відерця
П'янке натхнення жадібно вбирати?
П'янке натхнення – пташка серед терну –
Віддасть життя у найдзвінкішій пісні
За мить тернову, ягідно-мізерну.
А ти мовчиш, як ті вітри безвісні.
А ти мовчиш на чистому папері.
Чорнило крапку ронить, наче сльози.
Добро дрібне не стукає у двері,
Це рвуться в дім забуті, давні грози.
25.11.2016
Повік двом любкам
А ти крізь час ім'я моє взивай!
Спивай із нього найсолодші звуки!
Розквітлі ружі любощів зривай!
Які ж то теплі у кохання руки!
Які ж то гожі у любові дні.
Та як то легко втратити опору,
Коли узором шито на рядні –
Повік двом любкам розлучитись впору.
Повік двом любкам... Леле! Грім-луна.
Лиш сині гори про біду свідкують.
Лиш дужі крила вітру-чаклуна
В гіркій розлуці душу залікують.
26.11.2016
Але ж і я не маю
Але ж і я не маю тої волі,
Щоби при всіх тебе назвати так,
Як називають незворотність долі,
Дивуючись, що в кожного свій смак.
Ти тільки не вважай байдужим мій привіт,
Бо так боюсь я зруйнувати власний світ!
28.11.2016
Якби ж то змовчав
Якби ж то змовчав той осінній дощ,
Що відбиває ритми в стилі джазу
В порожніх душах, як в калюжах площ,
Й твердить щораз одну незмінну фразу:
Вона пішла! Забудь її, забудь
І присмак поцілунку на прощання.
Пожовкла юність і пожовкла суть
Того, що гучно звалося коханням.
Вона пішла, залишивши лиш сплін
Й туман на кілометрах бездоріжжя.
Вчорашня тінь її тонких колін
Хвилює в снах слабих думок підніжжя.
Вона пішла, та навіть грубий дощ
Сліди цих кроків з серця не змиває.
В порожніх душах, як в калюжах площ,
Свої мінливі ритми відбиває.
26.09-12.2016
Едельвейси
Мій едельвейсе, ти і досі там –
Над прірвою, яку не перетнути
Ні хитрощам, ні волі, ні вітрам,
Ні чарам в ночі збираної рути,
Ні всім словам справдешньої покути,
Ні поодинці, ані вкупі нам?
Цвітеш, мов сниш, муркочеш у сонцях,
А небо тяжко кігтями роздерте.
Чиїх бо жертв, чиїх сяйних звитяг
Вичікує твоє величчя вперте?
Він хижий від природи. Здайся, смерте!
У самозреченні його біліє стяг!
Кохання все ж сильніше від отрути –
Безсмертні ті, що прагли осягнути.
Осінь 2016
Непізнаному другу
В зимову ніч бринів лиш сніг-скрипаль
У такт словам моїм в листі останнім.
Востаннє в снах покине на світанні
Незнаний друг, згубивши стежку-шаль.
Незнаний друг, мов янгол на снігу.
Знайомий контур, ляжеш – спільні крила
На сніжній ковдрі, що турботи вкрила,
Для світу двох окреслюють дугу.
Для світу двох і випав перший сніг,
Сріблястим тлом нічні розкрив обійми,
Щоб в них сліпі пірнали, наче в прийми
Пірнають втікачі, що збились з ніг.
Пірнають втікачі від власних дум,
Непевні в забутті, в словах невмілі.
Зімлілі душі, лиця сніжно-білі
Зливались з тлом, з картин вбирали сум.
Зливались з тлом, губились, наче слід,
Під спішним кроком вічних перехожих,
Одних на одних схожих і несхожих.
А сніг-скрипаль всипав їм серця лід.
А сніг-скрипаль, посвячений у ніч,
Звучав надривно, рвав струною тугу.
Останній лист непізнаному другу
Писала я відбитком власних пліч.
15.12.2016
Романтик він. Приналежний
Соло твоїх солов'їв заколисує й будить одразу.
Ти для мене готуєш свою найкоротшу фразу.
Мости назад уже спалені.
Нікому більш не розказуй
Те, що мені.
Ніколи більш не повториш її –
Найблагішу звістку для мого зшаленілого серця.
Всі дверцята для тебе не просто відчинені,
Вони у цю мить рішуче вибиті.
Ми – єдине, єдині, єдиноцільні!
Ми, Боже, вільні!
Ти в мені, а я у тобі божеволію.
Боже, волію, хай станеться з нами так!
Відтепер на моїх долонях,
у очах і на серці – тобі приналежний знак.
Перетворюйте діжки з водою в солодкі вина!
Ти віднині й навіки – моя дружина!
21.12.2016
Романтик він. Льоди
Бо коли ти отак на мене дивишся, –
Я не хлопчак, не механік і навіть не твій сусід.
Я той, хто ладен перевернути для тебе світ,
Я той, хто згоден напитися з діжки вселенських бід,
Я той, хто біжить за тобою, коли ти тікаєш від
мене –
Того, хто одначе вистежить твій спішний, колючий слід.
На серці моєму залишиться твій смішно-колючий слід,
Але такий солодкий, як льоди плодово-ягідні.
Я міг би бути кондитером,
Святим Миколаєм чи твоїм старшим братом,
Лиш би ти дивилася на мене отак крилато!
12.2016
Романтик він. Кіт
Ніч надміру рвана.
Я надміру п'яний,
Як ніч.
Очі у мого кота осудливі
Переконливо,
Погордливо.
Ти лічи ці погляди
Крізь відстані,
Крізь кілометри,
Погляди-тенета.
Обабіч наших вулиць – плетені паркани,
Переплети обмежень,
Упереджень.
Я п'ю, щоб затопити межень
Почуттів.
Я надміру твій
Сьогодні
І споконвіків.
Очі у мого кота голодні
Доторків.
Доторком
Я надміру п'яний.
Надміру
Твій.
26.12.2016
Не зникай
Не зникай!
Щось сповнило очі їдким і пекучим.
Не зникай!
Передчасно вже скучила.
Ми не заручені та ніколи такими не будемо,
Тільки я, здається, споконвіків і навіки приручена.
Не зникай, бо болючі ці миті мені не під силу знести.
Не під силу, прости!
Відпусти, – могла б попросити,
Ти б виконав.
Та неспитого грішно було б на землю пролити,
Святого неспитого.
Тому не наважусь просити
Спокою.
Якою ж видалась гра ця жорстокою!
Як жорстоко пожартувало небо, вселяючи наші душі в тіла
Так невчасно і так ненароком,
Як від напасти.
Я б могла,
Та неспасенного не спасти.
Не зникай, допоки жива
Ця мить, ця оглушлива тиша, ця терпкість.
Крізь роки, в яких я ще, або вже не твоя,
Благаю, доки вона жива –
Не зникай!
08.01.2017
Доки не я
Я – зерня. Я на твоїй долоні.
Лиш не втрать, виронивши у трави!
Стане жаль, з розпачу гаснуть скроні.
Від жалю тліє душа й в заграви.
Я – сльоза, пещу засмаглі щок.
Ким був ти в миті, коли не плакав?
Як печу, з серця знімаю вроки.
Серця жар – маком посеред злаків.
Я – дитя, сонце в небеснім лоні.
Я в тобі тисячі літ зростала.
Ось мій дім – теплі, шорсткі долоні.
Ким був ти, доки не я світала?
26.01.2017
Романтик він. Захват
Світ на хвилину завмер.
Захват –
Ти посміхнулась!
День затремтів від твоїх знамен.
Згодом
Минулось.
01.2017
Романтик він. Мережевий
Ти десь тут, поміж інших, ти десь
На перетині меж, на відстані,
Що долається подихом ніжності,
В переплетах дротів і мереж.
Ні, не поглядом, словом бентеж!
Ти також не про мене мріяла.
Ти примари струсила віями,
Не хлопчисько я врешті-решт.
Але десь, на обриві меж,
У мережі шляхів скуйовджених –
За забавками долі стеж.
Ми назавтра про це продовжимо.
01.2017
Пишу тебе по стінах
"Я так боюся, – сказала вона, – що ця кімната насниться ще комусь і він все тут переплутає"
Г.Г.Маркес "Очі голубої собаки”
Тож, ти мене удосвіта згадаєш,
Коли проснешся й глянеш у вікно?
Зникаєш? Вже? Цей сон – найглибше дно:
Не вибратись, не впасти нижче! Знаєш,
Пишу тебе по стінах. Полотно
Біліє, як мої холодні руки.
Мовчи! Мовчи, бо і найменші звуки
Обірвуть марення. Не втратити б... Мовчи!
Пишу тебе й ці очі... Ти згадаєш?
Зникаєш.
01.02.2017
Романтик він. Інеєм
Дико отак вкриватися інеєм, коли ти не поруч.
Вабити бджіл нектаром солодким при твоєму найменшому усміху.
Поспіхом в жменю збирати легковажно просипані слів блискітки.
Не квітни для інших, я тебе уквітчаю власноруч!
Губи твої – пелюстки чайної рози: не впитись, не надивитись.
Привіт твій, як вітру легкість, тонкість хвилі морської.
Спокою в голосі, та тільки не спокою в серці прошу!
Дайте їй вічності, всі сили небесні, радості дайте!
Дайте їй легкості й щастя!
Дико отак вкриваюся інеєм, коли ти ховаєшся.
Ваблю усіх мимохідних, коли на мені твій усміх.
Поспіхом в жменю збираю слова, не для мене розсипані.
Не квітни для інших, бо я вже для тебе насіяв квітів!
Більшого не проситиму.
06.02.2017
Не з'єднати повік полюсів
На перформанс М. Абрамович "У присутності художника”
Ти так глибоко в серці засів
І болиш, і болиш, і болиш...
Не з'єднати повік полюсів
З протилежними знаками. Лиш
Вісь єдину, найтонше чуття
З намагніченим доторком снів
Збережім, коли вже й каяттям
Не з'єднати повік полюсів.
15.02.2017
Поназбирувані крапельки
У півтон одягнувши оклик душі – зачекай!
Поназбирувані крапельки вмить переллються
За блакиті моєї, за нашого неба край.
Не вженешся за ним! – Дороги мої сміються.
Віддаляється тінь чи образ, чи то лиш мара,
Що слідить у мені глибоким відбитком кроку.
Я впізнала тебе в переливах твого пера!
Я пізнала тебе й збагатіла з цього уроку.
У півтона, впівголоса свариться громом вись.
Половинчасті душі з рідністю розминулись!
До крайнеба свого, до блакиті її озовись!
Поназбирувані сльози ринули, та схаменулись.
17.02.2017
Так сонячно
Так сонячно, немов пролито мед.
Думки прозорі, мов безгрішні діти.
Двох душ священно схрещені орбіти.
Два серця зігріває ніжність-плед.
Думки з'єднала нитка шерстяна.
Чи є без неї він, вона – без нього?
Два янголи шукались босоного,
Щоб зшити рідні клапті полотна.
Так сонячно, мов проріділа вись.
Тепер для них і вечори світають.
Усі "але", усі "якби" – зникають.
Тепер для них й ніколи – це колись.
26.02.2017
Вимальовуй її
Вимальовуй її на полотнах лукавої ночі.
Чорно-білим "люблю" заштриховуй розріджені риси.
Як вітри акварель – осуши їй не сльози, а очі,
Щоби крапом із пензля приборкати погляди-списи.
Пропиши її душу в блокнотах нічного мовчання.
Порозграфлюй клітини і камери в крихітнім серці.
Хай рука не тремтить, боягузів не терпить кохання,
Бо романтик і цинік зійшлися в запеклому герці.
07.03.2017
Народитись сьогодні заново
Народитись сьогодні заново,
Щоб для тебе, щоб ще чистішою.
І окутатись в сонця гранули
Під очей яснозорих нішею.
І живитись молочним дотиком,
Ледь прозорим, як мрії марево.
І мурликати милим котиком.
І почути: ти – серця зарево!
12.03.2017
Тільки для тебе цей блиск
Тільки для тебе цей блиск у моїх очах.
Стоплене сонце мої взолотило коси.
Посеред весен я завжди ясна і боса,
Бо на твоїх руках.
Бо замилована стрічним, таким п'янким
Поглядом дужим. Не знаю, де береш сили
Втримати, впестити, вмовити всю мою суть
До білизни душі.
Я замилована, згублена, знайдена посеред весен.
Вимови тільки найперше моє ім'я,
Те, що до інших між інших мене обрало.
Інші усі забудь і згуби їм лік,
Наче стопилось сонце.
Доки отак замиловуюсь потай, ясна і боса,
Небо твоїх очей, що буває карим,
Понад світи, понад весни мене підносить
Поглядом дужим.
Я на твоїх руках, я – безпечності тиха сутність!
Страх забуває найперше моє ім'я,
Те, що для тебе мене серед всіх обрало.
Я – твоє "я".
17.03.2017
Ніби я із твого ребра
Ніби я із твого ребра.
Знаєш, зорі за нас молилися
І губивши хвости у космічному просторі,
Бога благали: Дай!
Дай їм чуда у знаний день
Не розвіятись з пилом зоряним.
Долотом Свого голосу громовержного
Відсікай з наших тіл осяйних
Найбагатші осколки золота,
Що завчасно сплатили рахунки бажань.
Дай їм чуда! О, дай,
Як на різних кінцях землі,
Підіймаючи в небо нічне погляди, спраглі кохання,
І шукаючи моці душі та опори ногам,
(Де є той, де є та, що, мов дзеркало, рідністю погляд бентежить
І воложить повіки та серце думкою скреслою?)
Двоє, геть не чужих, душа до душі притуляються
Своєю прозорістю тільки на мить.
Ось жертовники тут побудовані.
Ми – світила, що Словом були запалені,
Розсипаємось іскрами у глибини й безмежжя Всесвіту,
Погасаючи плинно.
Прийми!
Хай не згасне лишень кохання, що написане без пера,
Й не зітреться повік вже безвинно,
Бо вона – із його ребра!
Так от зорі за нас молилися.
25.03.2017
Пурпурово
Нас не видно
Ні тепер
Ні опісля
Не лунатиме пісня ця
Нас бувало багато
Не там
Я мережилась
Поміж мені чужих
Зигзагово
Пурпурово
Проливалась в долоні
Спий
Так маслисто
Лишалася спомином
Опиралася
Вижити б
Жити б
Лиш
Замальовуй ці проміжки
Заповнюй розхристані паузи
Між тепер і колись
Зодягаючи їх
В пурпуровий
Впиналася поглядом
Не вагалася
Я вже бачу ці порухи
Тріпотіння примарного
Подихом
Поверни мене знову сюди
Нас не буде
Не там
Пурпурово мережились помисли
Як тепер і опісля
Я пролита в долоні
Спий
Це чекання
Твоїх вітрил
Так маслисто затягує мить
Почуттями
Втямити б
Вижити б
Їм.
04.04.2017
Де алеї живі не сходжено
Де алеї живі не сходжено,
Вбрані в вишні солодкий цвіт,
Проведи мене неушкоджено,
Прихиливши до ніг ввесь світ.
Нетерпляче тебе чекатиму,
Доки ягідна зріє мить.
Поміж вишнями тут блукатиму,
Позираючи на блакить.
Я впліталася в коси Богові –
Не згуби мене, не згуби,
Щоб річки мої стопорогові
Улились до його судьби!
Я у Бога просила вічності –
Не забудь мене, не забудь,
Доки пам'яті різнобічності
Не зійдуться в єдину суть!
Дві галузки в плодах схрестилися,
Пролягають до них сліди.
Як по стежці, що білим вкрилася,
По життю мене проведи!
07.04.2017
Зачаровані
Зачаровані, замиловані, заворожені
Позирали все: зазбирати би та й у жменьки!
Ось хвости летять чи доріжки це в рай проложені,
Поміж хмарами? От ступити би на срібненькі!
Заколисують. Повиписують візерунками
Зорепадними, зореспілими сни преніжні.
Заіскрилися, застидалися поцілунками
Долі спарені, душі пещені, білосніжні.
Заручилися замиловані діти ніжні.
20.04.2017
Розніжені
Вчора згадалося, а пам'ятаєш, було –
Червень строкато виписував наші дороги?
Вітер леліяв високе твоє чоло.
Перестороги?
Ні, не бувати розлуці! Немає останніх днів!
Сонцем розніжені лишимось тут навіки.
Заходом миті, розпачем день пломенів
І затуляв повіки.
Завтра прийде несподівано – заходом мрій.
Дві аж навік врізнобіч розійдуться долі.
Доле, благаю, дороги його лелій!
Я примирюсь поволі.
20.04.2017
Вже визначено все
Вже визначено все, читай по небу!
Поблідли весни, наче налякались,
Бо ми, смішні, щоразу спотикались,
Коли вчували в рідності потребу.
Читай по снах, по зорях, по долонях.
Не буде "до", і вже не буде "після".
То лиш для нас співалася ця пісня –
Той самий птах на різних підвіконнях.
Той самий янгол криком невгамовним
Лякливих нас будив посеред ночі:
Просніться, душі, та розплющте очі –
Без риску щастя не буває повним!
Без тебе, рідний, як же не спіткнутись?
Долонь шляхи мінливо так лягають,
Так щиро брешуть, так безгрішно гають
Чуття і час, щоб в часі розминутись.
Вже визначено все: жалі та втрати,
Невірні кроки, вірності та зради,
Зізнань сміливих дужі водоспади,
Мовчань ціну і значення "кохати".
05.05.2017
Романтик він. Брикливо
Отже, бузковою гамою,
Граминкою солодкавого соку,
Сонця брикливим промінчиком
Ти у мені ожила?
Жили натруджені буднями
Трудно розслабити думкою,
Але ж то ти мені музика,
Музо моя!
Співи чудні солов'я,
Реготи рік паводкових,
Рики громів весняних –
Все коло тебе замовкло.
Чуються райські пісні.
Скроні, о благо, розслабились
Думки бузковою гамою:
Отже, це ти у мені!
05.2017
Романтик він. Лінійні
Пробач!
Ці площини стрімкі підкоритися нам не змогли.
Наші долі – лінійні. У коліях днів пролягли
Паралельні дороги, яким перетнутися чи не судилось?!
Закурличуть востаннє над нами птахи перелітно-журливих світів:
Я далекий такий; я далека, як ти й хотів.
Коли ближче до сонця, то крила і погляди тліють.
Так, здається, напевно, а може, та ні, не варт, –
Вартові наших помислів вже нагострили мечі.
Жодна думка не вислизне, щоби сказати запечене з кров'ю "люблю".
Я далекий такий. Ти далека така, мовчиш.
Шелестіли вуста, помолися за нас обох!
Бачить Бог, що святиня моєї душі – незбагненна ти.
Я ночами таємно, як злодій, дорога – дім,
Вигинатиму колії долі твоєї в дугу.
Перетнутися їм, нашим долям, судилося під кінець
Днів.
14.06.2017
Плачу цьогоріч
Плачу цьогоріч.
Плачеш? Дурна, чого ж?
Знаєш, які я невдачі торік стрічала?!
Пережила пережите,
Перекохала.
Плачу й благаю: серце, тривож,
Тривож!
15.06.2017
Лілова глибочінь
Люблю, коли ти дивишся ось так.
Я – талий сніг, лілова глибочінь,
Я тінь потоків вітру. Й мліти лінь,
Та млію, мов міняю власний смак.
16.06.2017
Романтик він. Докір
Ото й таке... Як хочеш, так і думай,
Пиши листи, забарвлені у докір,
Гуляй в обідню пору поміж вулиць
Так, ніби вулиці покірно розступились
Перед тобою і твоїм величчям,
Бо ти така, якою не судилось
Їм дихати, впиватися, хворіти.
Біля воріт котрогось із нерідних,
Невласних, спорожнілооких, хмурих
Домів бездомностей сучасного етапу
Твоєї долі утікачки-бранки
Спинись! Ти тут колись уже бувала,
Вдихаючи сп'яніння всіх присутніх
Чи духів, чи тіней, чи навіть звірів.
Вони сп'яніли квітами і тоном
Твого привіту – знали, що прийдеш.
Так заздрісно мені на це дивитись
З-за рогу власної біди – провини дурня,
Який сказав: як хочеш, так і думай!
А мав сказати тільки: вибач!
16.06.2017
Ці сльози котяться
Ці сльози котяться без дозволу і права,
Прогірклі маревом: якби ж, якби, якби...
О, як тоді кохали б грішні ми,
Не дочекавшись дозволу на щастя
Та перетнувши лінію вогню
Твого жахіття і мого жалю:
Ми ті, ким є. Не май це за напастя!
Тули мене до серця бережливо!
Прийми мене до серця за невісту!
Я навіснію, я збуваюсь змісту,
Гублю себе. Чи то таке можливо –
Прожити це життя, коли без тебе?
Коли без тебе, то не хочу. Ні!
Я йду крізь час – пали мені вогні,
Лиш не дивись в майбутнє прозорливо.
Я є майбутнє! Я уся – тобі!
Бо завжди, чуєш, завжди впізнавала
Себе в тобі. За це мені покута:
Коли в безтрав’ї зацвітала рута,
Коли в трамваїв обривались роги,
Коли в церквах збивалися пороги,
Вітри вітрам розмотували пута,
Брехали пообіцяні дороги, –
Я дорого платила за брехню.
Я є в тобі. А ти не вір, не вір.
Себе вмостивши у твоє сузір’я –
Я малювала теплі надвечір’я,
Взолочувала, й змучений надвір
Виходив ти у пил мого кохання,
Та блискавиці в мене кидали святі
За правду з правд, за всі слова зізнання,
За те, що чуєш ти не ті! Не ті! Не ті!
Ці сльози котяться без відпусту і чину.
Заплачте й ви, а я перепочину.
06.2017
Обезсилені
Чуєш, як між містами нашими
Поїздами, вітрами, римами
Розривається час непрохано,
Але зримо?
Горизонти палали вічністю,
Обнадіювали загравами.
Я безкрила на мить скрилатіла
Й обезсиліла.
Чуєш, як між містами нашими
Хтось кує свою правду на твердо?
А у нас? У нас тих правд було
Забагато.
Поїздами, вітрами, римами
Не здолати цю відстань вічності.
Хтось крилатий на мить повірив в нас,
Та не втримав.
08.07.2017
Немислимі
Надішли мені того листа, що залишився недописаним.
Пів вірша мого – пів життя у півкроках немислимих.
Ясен світ кому потьмянів, позахмарювався?
Це намарилося, затерлося, адрес зстарівся.
Самосвітною не була чи була зірка наша?
Догоріло нам, позаймалося та й погасло.
Надішли мені пів життя мрій немислимих
У півкроках своїх – листах недописаних.
14.07.2017
В ріках молочних
Сирість така, коханий, – стратитись можна.
Густо лягли тумани – правда безбожна.
Та чи простягнеш руку в ріках молочних?
Вірно я дожидаю днів тих святочних.
Дихати нам, коханий, видано треба.
Кажуть, святі вділили грішникам неба.
Сирість така, коханий, – правди мірила.
Та чи розгледиш в мряці: я – твої крила!
25.07.2017
Серед злих доріг
Напиши мені серед злих доріг на шляху своїм.
Як зоря зорю засоромить вщент – не дивуйся їм.
При слабім вогні у сирих домах і під свист вітрів –
Напиши мені багажем життя, тяготою брів.
Проминули нам небеса ясні та рясні дощі.
Відпустились нам і навмисне зло, й чорнота душі.
Ти ходив в світи, ти любив жінок, воював і пив.
Я – плела вінки, колоски інтриг і тенета див.
Ти казав мені: як збудую дім, позову й тебе.
Я сміялась все: по воді пером, ще й перо рябе.
Закрутило нас. Ти поїхав сам заробляти гріш,
Я ж упала з сил видивлятись даль, як протерла пліш.
Я сіріла тут. Порошились дні та мели сніги.
Темнота вікна холодила біль і кляла борги.
Ти самотньо їв зачерствілий хліб, спліснявілі сни,
Як промерзлий ліс чи розмоклий лист – все чекав весни.
Так втекли роки і ніхто не знав, де шукати їх.
Напиши мені, чи не тисне жаль, чи не душить сміх?
У чужих краях за пустим столом при слабім вогні,
Як затерпне мить, сполотніє ніч – напиши мені!
28.07.2017
Четвергові
Знаєш, які ми були до того, як стали ніякими? –
Розуму непідвладними, хоча й з усіма однаковими.
Мріяли не хворіти буденщини злою тягучістю
І здивувати світ, або принаймні матір.
Мріяли, – наші діти будуть такими мудрими,
Що й сови нервово закурять, книги свої гортаючи.
Все буде в нас до ладу: кури нестимуть яйця
Й яблуні аж стогнатимуть під тягарем плодів.
Ти у суботу зранку соковитий газон підстригатимеш
І до сусідів невимушено: добридень! А як ся маєте?
Я в фартушку й рукавиці кухонній в дрібненькі вишеньки
Вийду і трошки пафосно: милий, ходи вже їсти!
Хай ті сусіди дивляться, з нас не відніметься.
Нам ще паркан фарбувати, жити і цілуватися,
Потім мирити посварених твого пса і мого кота,
Сваритись самим, а потім ще цілуватися.
Ну а в неділю вечором після гостей і музики
Я, вся така розніжена вином і твоєю присутністю,
Все ще в вечірній сукні, не бійся, не приставатиму, –
Сяду тихенько дивитись, як працюєш за письмовим столом.
Мій найдорожчий скарбе, біля тебе так легко дихати!
Думати геть не хочеться, ані судити, ні зважувати.
В стінах твоєї певності засну, а ти візьмеш на руки
Й перенесеш у ліжко свій найдорожчий скарб.
Знаєш, такими залишаться ті, що ніколи не будуть інакшими,
Що навіть в четвер ніякий не стали й собі ніякими,
Бо не хворіли в буденщині злій, смакували її тягучістю,
І здивували світ, або принаймні матір.
02.08.2017
Нехай не я
Нехай не я сьогодні задихатимусь
Від простоти твоїх просторих слів,
Нехай не я з твоїм безсонням знатимусь,
Коли блудитиму посеред власних снів,
Нехай не я, як перша з необхідностей,
Тобі згадаюсь в щастя п’яну мить,
Нехай не я тобі скарбниця рідностей,
Та хай нам неможливе не болить!
02.08.2017
Цілісні
Відлетіло голубкою чи билиною.
Не зі зла обмануло нас, видить Бог!
Я була б тобі цілою половиною,
Але мали ми цілісності за двох.
27.08.2017
Романтик він. Ніжна туманність
Літо скінчилося. Наче квіток пелюстки,
Вії твої облетіли і відлетіли.
Кожна з семи вкрала у мене по мрії,
Лиш по одній, але кожну зі словом "ми".
Ти не веселка, бо в тебе не сім кольорів.
Ти не перната, бо крила твої прозорі.
Ти так задумливо дивишся все на зорі!..
Я б за тобою по їхніх осколках брів
Вічностей сім, ген аж до сьомого неба.
Ніжна туманносте, змилуйся і зупинись!
Вись не дає отямитись і оцінити,
Хто я, йдучи по осколках, і що нам для щастя треба.
Я б тобі небо – до ніг, а з зірочок – вінки!
Я б тобі вітер – у коси, а океани – в очі!
Я б тобі з гір кам'янистих всипав м'які піски!
Я б тобі кутав плечі у оксамитові ночі!
Кожне з семи життів у мене вдихнув твій усміх.
Кожна з семи смертей носила твоє ім'я.
Кожну пелюстку зривав нашої мрії поспіх.
Літо скінчилось, квітко, наче скінчився я.
09.2017
Навіки певні
Якщо ти справді вмієш мене читати,
То де підкреслюєш тонко, майже прозоро?
На зорі дивишся так, наче це пророки.
Не запече, не заколе блиском, туманить очі.
А ночі досі глумливі, зривають певність.
Стають непевними навіть слова, що з окликом.
Твоє ім’я завжди зібране й ходить поруч
З моєю ж найнезбагненнішою поразкою.
Я маю царство – все у твоїх руках!
Мені здається, в тебе блакитні вулиці,
Блакитні вікна дому твого блакитного,
Блакитне небо робиться нагло заздрісним
Поміж блакиті спільних на двох очей.
Мені здається, пари на двох достатньо,
Тож я крізь тебе вдивляюся у життя.
Коли ти поруч, мій дух перехоплює враз.
Твій ангел суворий, та крила важкі розправивши,
На мене дивиться пильно, немов вивчаючи,
Й тоді всміхається давній своїй знайомій.
Адже і справді – вічність занадто давня,
А він, пригадую, в мене позичив крила.
Якщо ти справді вмієш мене читати,
То пропиши між рядків свої запашні обітниці.
І там, де в мене коми, у тебе випадуть коми.
І там, де в мене двокрапки, у тебе будуть переліки.
І там, де чиста сторінка, впишеш своє ім’я.
Хай буде навіки певним кожне слово, що з окликом!
Я бачу все, що в мені підкреслюєш майже прозоро.
02.09.2017
Перната
Закохалася.
Аж крила мені з пожовклого листя виросли.
Дивись, яка птаха – перната, чудна, тріпотлива.
Тримаюся проти вітру, вростаю у нього пір’ям
Під нашим сузір’ям.
Вважай мене дивом, дивуйся мені втішаючись!
Нехай ненадовго, – вражай мене тихою шаною!
Мов скарб пригортай до грудей і за руку мене веди.
Прощаючись – залишай сліди.
Крізь пальці просипались крихтами ласки твої та любощі.
Скупа і ревнива хитрую, своє й не своє видзьобую,
І так гарячково пірнаю в гарячі твої долоні,
Мов тиском у скроні.
І лиця палають, і криця у порох стерлася.
Лиш крила з пожовклого листя з глибин моїх ввись здіймаються.
Я досі нікому так легко в полон не здавалася.
Тепер – закохалася.
18.09.2017
І віск покрапав на папір
І віск покрапав на папір.
І вітер розірвав фіранку.
І білість міжсловесних дір
Вичікуватиме до ранку.
Пиши! Пиши! Пиши мене,
Незаплямовану чорнилом,
Аж доки вічність не мине
І твердь розділить з небосхилом!
Нехай лютує буревій,
Січе годинникова стрілка!
Твоїх надій, моїх надій
В вікно зневіри б’ється гілка.
Ми – найсамотніша з епох.
Ми – сіра калька покоління.
Та що є сил – за нас обох
Пиши! Слова не знають тління.
21.09.2017
Листопадиться
Літепло. Любий, а вкрий мене доторком!
Вже листопадиться, купчаться равлики,
І листоноша у сірому гольфі трішки блідіший, ніж завжди.
Вікна пітніють по ранках, зарюмсані.
Я ж так їх пестила ніжно долонькою,
Як проводжала тебе і стрічала, наздоганяючи поглядом!
Потайки, помацки стіни вивчаючи,
Перетікаю із пустощів в мудрощі.
І шелестить вереснево розбурханість близькості помислів.
Запавутинилось, вкрилося інеєм
І замережилось ранками свіжими.
Дольками сонце ділила нам порівно і додавала до чаю.
Вичавить небо над нашою хатою
Найсоковитіше з осені зливами,
А перехожих, котрих зачекалися, порозганяє із вулиць.
Можеш приходити вітром остуджений,
Руки промерзлі я грітиму подихом.
Літепло, любий? То вкрий мене доторком, бо листопадиться!
29.09.2017
Романтик він. Пташина забаганка
Облиш оце леліяння порожнє
Смішних скарбів, пташиних забаганок,
Образ уявних. Кожен добрий ранок
Тобі, тобі, тобі, тобі, тобі!..
Не підкоряй мене гординею підкорень!
Не притуляй мене до вибору невартих!
Не забувай мене навмисне, через силу –
Помилуй!
Я твій до скону, я у тім не винен.
Гони і кидай чи даруй, вимінюй.
Шукати шлях назад – це все, що вмію
І смію.
Прийми мене, вкради, позич, обтріпай...
Я натворю для тебе безліч добрих ранків.
Люби мене! Хай це буде остання
Твоя смішна пташина забаганка.
02.12.2017
Із серцевини
Заговори до мене нині вітрами світу,
Із серцевини дерева життя витесаний!
Добра твого, твоєї ніжності, милосердності
Пила би, упивалася б натщесерце жадібно.
Соками витікає веселість твоя, краплинами.
Як би то кожну крапельку увібрати у серце і змовчати?
Я – лиш маленьке пташа, що всілося на твоїх кронах,
Бо затишно, бо безпечно, бо можу знову молитися Богу.
І коли чую хрускіт зловісний – тихо собі щебечу,
Начебто небо лягає на плечі найсміливішого.
Скільки було висоти – вся перед нами знизилася.
Небо не падає! – брешу, даю тобі кисню і спокою.
І дослухаюся відповідей, відповідей не отримуючи.
І дорікаю кожному, хто викрикує мудре і радісне.
І ревную, і заздрю, і випурхую одкровенністю,
Бо не їм полоняти словами оцю найсвятішу землю.
А ти заговори до мене тихо і лагідно,
Шепотом вітру, істинами заспокійливими!
Із серцевини дерева життя витесаний –
Дослухаюсь таємниці цієї. Упиваюся, змовчую.
23.02.2018
Він повертає мене до тями
Він повертає мене до тями,
Як забуває про мене просто.
Гостро заточене, отже легко ввійде під шкіру.
Скніють позичені вислови й лиця.
Хто ти? А хто я? Ми – небелиця,
Варто переповісти – одразу втрачається сенс.
Місто над нами виконує звичне,
Ці ритуали також позичені:
Він допиває каву, вона відсуває чашку. Не важко.
Досі бувало, буде і після –
Ритміка пісні цієї повториться.
Власне, на мить лиш відчується близькість душ
Й знов розтечеться, мов ніч по стрісі.
Отже, на ранок повинно розвиднітись
І повернути до тями, забувши просто.
08.03.2018
І радість стала осадом в вині
І радість стала осадом в вині.
І туга стала сном, що забуваєш.
Якого світу, даного мені,
Ти повернути нині вимагаєш,
Немовби я злодійка без пуття?
Не мов мені ні слова, ні півслова,
Бо я вкраду і душу, і життя,
Щоб з них розквітла гілочка бузкова!
Тепер тобі блудити без душі,
Мені ж – непарні пелюстки шукати,
Заквітчувати глеки і ковші,
Й захланно награбоване черпати.
По небу – хмари, цілі табуни.
Не вимагай від мене повернути,
(Нема в розлуці нашої вини!)
Дароване давно, та не забуте!
27.04.2018
Дмухає
Я кажу, мені без тебе легко і солодко, і співається, кажу. А він мовчить.
Я кажу, мені без тебе точно так, наче крила шкіру прорізали, тільки лиш не пече.
Я кужу, тепер я надихатись можу і пестить сонце, і не затуляє твоє плече...
О, кажу, яка лагідна оця мить, що без тебе, яка коротка, та лагідна мить!
А він на мене дивиться і хмариться мені, й вітриться, і от-от почнеться гроза.
Що, мовляв, птахо волелюбна, ану, чи не розмокнуть крила від гнівного мого дощу?
А він либонь не збагнув, бідолаха, що у миті без нього – думку тільки про нього впущу.
А я либонь не збагнула – це не хмарилося мені, це пробивалась його сльоза.
Я кажу, мені з тобою, тільки з тобою солодко, і співається, кажу. Він слухає.
Я кажу, мені з тобо... А він мене до плеча притуляє, і не вітриться зовсім, тільки легенько дмухає.
07.06.2018
Червневі чола
Вдаряються об вітряне крило
Високі чола нашого мовчання.
А кожен червень, як нове повстання
Супроти певності, що щястя відбуло.
Падуть пелюстки, мов зів'ялі дні.
У запитаннях оклики змістились:
Люби́ть мені чи не люби́ть мені?
Ох, як ми неосмислено простились!
Ох, як непевно кружеляє мить,
Котру життя ромашкою зриває.
Бунтує червень і єднанням снить.
Та що йому на долю випадає? –
Високі чола, вітряність, віки,
Імен відлуння, перехрестя й годі,
Останній доторк теплої руки
Й сліпучі цілі, змінені відтоді.
Збентежиться аж надто звичне: ю!..
А далі – грім і оклики, й мовчання.
Я вбережу лиш усмішку твою,
А червень вбереже твоє кохання.
15.06.2018
І ненародженому
Залиш собі мої присвяти!
Покинь на мене нашу вічність!
Ніхто не здатен подолати
Такої вирви часової.
Я навчена собі брехати –
Найнепомітніша погрішність.
Найдосконаліша поразка –
Котра з собою у двобої.
Хай накладуть мені пов'язки:
На очі – грубі, непроникні,
На рани – білі, всепалючі,
А гіркотливі – на вуста.
Бо не просила в Бога ласки
На власну долю марносущу,
Але налити щастя гущу
Молю в твою, бо ще пуста.
Та поміж нами прірви й кручі –
Ні час, ні місце не співпали.
Чи янголів за те скарали,
Що люди до розлуки звиклі?
20.06.2018
Риками водоспадів
І я люблю тебе, як звичку найганебнішу,
Як сон, що бавиться зі мною й не приходить,
Як паморозь, таку красиву здалеку,
Що хоч бери і обморожуй ноги.
І бігла би, бігла би, божеволіла б! От би
Босоніж по осені в зливи та буревії,
Щоб ощасливіти раптом! Та я ж так не вмію.
І бачу аж кожну із твоїх вад.
А ти в мені – риками водоспадів.
А ти – зусібіч ім'я моє кличеш.
І я горілиць обезсиліла падаю.
І я люблю тебе.
26.09.2018
Намалюй мені шлях
Намалюй мені шлях і осипаних листям нас,
І холодний пейзаж, що його не зігріє час,
Й чорно-біле крило мого янгола із небес,
І краплини в промінні – прозорість малих чудес.
Заплітають роки сиву косу своїх сестер.
Я ховаюся в светр, я утаєна відтепер.
І торкає печаль надто легко моє чоло.
І здається картинним усе, що колись було.
І мов янгола тінь, криє бусел мене грудьми.
Восени відлетівши – з птахами вернемось ми.
На перетині снів, де лиш риси колишніх нас,
Чорно-білим пером намалюй мені кращий час.
28.09.2018
Моїми губами
Як ти, коханий? Чи гинеш без мене? Привіт!
Сонце блукає захмареним небом Полісся.
Так горизонт мій журливо сьогодні вознісся!
Та у зажурі прекрасний наш крихітний світ.
Чуєш, коханий, нашіптують долю ліси?
В їхньому голосі праведність і потойбічність.
Правда ж: кохання – це є і миттєвість, і вічність?
Тільки з долонь прочитати його не проси!
Знаєш, коханий, без тебе нещирі вірші.
Так усміхаєшся дивно – моїми губами.
Жменька туману і стільки ж доріг поміж нами.
Як ти зумів воплотитись з моєї душі?!
06.12.2018
Як покличу тебе за собою
Як покличу тебе за собою, – ти просто йди!
Все, що має ціну, те ніколи не стане втратою.
До домівок покинутих час замете сліди,
Павутинням покриє, туманами, сніжною ватою...
Є мости понад прірву й до сьомих святих небес,
Що спалити їх – це як вогнями зійти жертовними.
Просто йди поруч мене без сумнівів і словес!
Щирі клятви і зречення завжди були безмовними.
25.01.2019
Кохання не стидайсь
І що воно таке? І як цьому не бути?
Найменша із прикрас, остання із прикрас –
Ця непримітна мить. Ці виверти покути:
Ми обманули нас, ми проминули нас!..
Ці соло двох сердець... Ці різнобічні сходи
Непогасимих сонць в нетлінних небесах...
Кохання не стидайсь, його сяйної вроди!
Ці співи в унісон, цей трепет в голосах...
І як не остудить цього вогню тяжіння
У зважених словах між полюсів картань?
І як не обпектись, вловивши мерехтіння
Метеликом, що мрій перетинає грань?!
29.01.2019
Нота ми
Нас мільярди, та ми самі.
Місто гасить сірник об п'яти.
Лист, прочитаний рівно в п'ятій,
Обірвався на ноті мі.
Дві на шосту – він сам не свій,
Всі лічилки на три пророчать.
Ось гра фа. Олівці підточить
Для заповнення граф і дій.
Ще Ассоль не здійме очей
Від листа, як вже соль-ля-сі-до –
Місто рядиться на ніч блідо,
Мінить пурпур й чорнило Ґрей.
До-сі-ля... гають люди... Час!
Снів мільярди, вітрило в кожнім.
Ми самі, та усім тотожні.
Місто гасить сірник на раз.
Доки темінь – прийти не смій!
Не ввібравсь в пурпур, крає вид ще.
Лист, відписаний якнайшвидше,
Обірвався на слові "мій".
16.02.2019
І ти також
І ти також, коханий мій, і ти
Змовчиш, коли слова покине сила?
Коли за нас вже вирішено йти
Шляхами, де не пригодяться крила,
Де не читають душі та листи,
А лиш товсті та монотонні книги,
Де затяжні, не звершені відлиги –
Не осушити, не перепливти,
Де ріки розлучають береги,
З'єднати їх судьбі не до снаги.
Не здогадаюсь, на котрому ти,
І ти також, коханий мій, і ти.
26.02.2019
Осяйний
Осяйний, розкажи, як вершини ведуть попід хмари, як мирно там!
Нас до бою життя повертає обличчям і ми воюємо.
Одинокість, мов кітка, що вічноголодна, лишає на пальцях шрам,
Коли її з рук годуємо.
На плечах моїх – примха давнішнього спомину – досі тедло цих рук.
У дощах розперезаних нам народилися перші скупі обійми.
Згодом ми наснимось одне одному під колисковий стук
Розгалужень колійних.
Вже весна оббиває пороги, примушує сад цвісти,
Пробиваються паростки крокусів, наче листівка задавнена.
Ця весна – коліжанка невірна, рече мені мляве: прости
За дане вам!
Я прощаю її, бо бентежить раптовий цей сонця зблиск,
Що до нього, попри пошрамовані пальці, з котами виходимо бавитись.
Безперечно, із дружби з весною варто шукати зиск
І щорічно прискладувати.
Це – як лінія фронту, як міць оборони чи як вирішальний бій.
В міжсезоння я ближча до того, щоб здатися з білим крокусом.
Благо – небо моє войовниче, а ти – осяйний,
Бо провесень!
07.03.2019
Верес
Як верес чіпляє голінне коріння за схили цієї гори,
Як сосни виприскують пряні рідини в легені всього живого –
Так ти в її вени пускаєш отруту: боли їй, боли, боли!
Й джерела вертають в глибини землі, а хмари несуть тривогу:
Вона ж із отрутою в себе вбере всю змогу твою й вологу!
Коли віддаляєш від себе близьке, то ближчим стаєш до зрад,
І вже розпадаєшся, наче руїна, – не стримати і не здобути.
Кінчається літо, душа і терпіння, кінчається стежка втрат.
Ковтаючи пил, причащайся дарами її вересневої смути.
Вона отруїла собою усе, що краще б волів забути.
29.08.2019
Від води
Я колись давно когось любила, –
Так зречуся клятви і біди,
Як у слід собі почую: мила,
Відведи від мене, відведи!..
А опісля, наче від води,
Стрепенуся: це ж я просто снила!
Ти, либонь, ні краплі не змінився,
Лобом зачіпаєш небеса,
І твоя прихована краса,
Світ до неї тихо притулився,
Так нехитро зманює у бік,
З думки: ти мені – не чоловік.
Все байдуже! Будь для мене, будь!
Стань мені і мужем, і душею,
Прощеною, прийнятою в лють,
В розпачі між чесністю та лжею.
Годі нам пливти за течією!
Вже і не згадати в чому суть,
Тільки ти мене колись назвав своєю.
01.10.2019
З Венери до Марсу
Я роздягаю для тебе душу,
У непорушну ступаю тишу,
А ти коротких шляхів шукаєш,
Щоби збагнути усе, що кажу.
Для чого ж очі мої прозорі,
Якщо тобі говорити мушу,
Якщо ти промінь, котрий в'язала,
Із першим кліпом моїм втрачаєш?
Але для тебе усе ж залишу
Прості підказки складних сюжетів.
Всі "за" і "проти" на вагах важу,
Ретельно важу і довго плачу.
На ваги "за" підсипаю зорі,
Як здавна водиться у поетів.
Я врешті їм тільки й не пробачу.
Я врешті все тобі розказала.
15.10.2019
Зречені вічності
Навіть в цьому мільйонному місті
Серед інших – знаходиш мене.
Я стою серед інших, повз – чи факти, чи вісті,
Із цікавістю: чи омине?
Ще обскубані поспіхом крила
Ледь спазмують під грубим пальтом.
Вже летіти несила і лишатись несила.
Хто ми, зречені вічності, хто?
Час навчив мене не озиратись,
Щоб не знати, коли відпустив.
Тож сьогодні нас двоє, нам із ним не розстатись:
Я й півкроку за мною – обрив.
Та обдурене розумом серце
У мільйонному місті проваль
Учуває твоїх коливань мілігерці
Б'є у плечі, мов кришиться сталь.
Все спинилося раз і навіки.
Все завмерло: обличчя, слова...
Світлий янголе неба, стань тепер чоловіком,
Наче в казки кінцівка нова!
Ти знаходиш мене і тривожиш.
Та мовчиш, все мовчиш і мовчиш.
Може, це просто вітер, може, – марево, може...
Серед інших – впізнай мене лиш!
24.10.2019
Чужа любов
О намалюй! О намалюй для нас
Прощання час –
Таку непевну згадку.
Між сторінок відбутих й стертих днів
Я залишу віддушину – закладку –
Косичку, сплетену із сокровенних фраз,
На тій сторінці, що єднає нас
Останній
Раз.
О намалюй,
Та не на полотні!
Малюй на стінах, на одвірках, бильцях,
На інших лицях, тих, які не йдуть,
На пальцях, на чужих вінчальних кільцях,
На поїздах... Малюй на поїздах –
Це мій найтонший страх.
І на обкладинках від книг
Для них малюй це тихе плесо,
Чужої долі торжество.
Туге в недолі перевесло.
Нехай живе
Чужа
Любов!
25.11.2019
Про усе й одно
Я наснюсь тобі весною,
Не вставай зі сну!
Корабель належав Ною,
А непарні – дну.
Чути щебет а чи щебінь
Дряпає борти?
Ні, – це в хвилі пінний гребінь
Ударяєш ти.
Бурхай, бурхай серцем в грудях,
Плюскочи об вал!
Корабель пройде по людях,
Сповнить ритуал.
Зринь на землю, парним дану,
І вертай в глибінь.
Ти омріяв там кохану,
А зустрінеш – тінь.
І весни цієї снище –
Чарівливе дно –
Дивну пісеньку просвище
Про усе й одно.
А опісля – сколихає
Під сирени спів.
Дно для того, хто кохає
З цілого лиш пів.
10.03.2020
Хлопчик біля вікна
Любий,
ось ще один рік промайнув.
Губить
віра зерно.
Й начебто все одно, хто позад нас зростає,
хто їх до сну вкладає,
хто у своє вікно
Богу жалі читає,
руці отак складає...
в кучерях – вітер грає.
І кого не обіймуть,
і що не зросло.
Але як у Бога випросити трохи для себе
добра, тепла, русокосого сина,
щоб позбавив страху, а найперше – зла.
І щоб кожна його волосина
про тебе рекла.
І щоб всі оті імена, які на вустах зачинались,
отримали власне тіло.
І щоб не боліло.
А у нас тут – роки й роки,
спільні друзі.
01.04.2020
Любов, як світло
Любов як світло – згасне і нема.
Очей зоря не вийде попрощатись.
За світлом цим не встежити, не вгнатись.
Не наслідить, відтак – була дарма.
Любов як сміх – дзвенить з грудей навкруж,
Заглушує чужі тихенькі схлипи.
Любов приходить з ароматом руж,
Відходить – із задушливістю липи.
Любов – переказ, завжди на слуху,
Пробуджує уяву заповзяту.
Її вживають, як пахучу м'яту,
Від заздрощів, скорботи і страху.
Любов направду поміч від нудьги,
Але не кожному лукава до снаги.
29.04.2020
Любов як вірш
Любов як вірш – читаєш і болить.
Шипами в серце б'є троянда слова.
Співзвуччя душ – як естетична нить
Поезії, а душі – їй умова.
Любов як примха – вибравши об'єкт,
Й вартнішу промине альтернативу,
Не подивується негаданому диву,
Утілюючи виключний проєкт.
Любов як сіті у ріці з людьми –
Захопить повно, в смак світобудові,
Та лиш окремі, злато-кольорові
До вільноплинних сіті рвуть грудьми.
Й коли не стрінеш більшої, – прийми
Любов, як віддзеркалення любові!
12.05.2020
ID:
953271
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.07.2022 16:16:45
© дата внесення змiн: 30.11.2024 12:40:57
автор: Гриць Янківська
Вкажіть причину вашої скарги
|
