Соняхи при дорозі
На херсонщині, де ген земля розрита,
Вирвами снарядів і ракет.
Їхав я додому в кінці літа,
І побачив соняхів букет.
Квіточки при самому узбіччі,
Мов сирітки зблися в кружок.
Схожі так на наше сонце вічне,
Навкруги — розпечений пісок.
Спогади дитинства, як лавина,
Швидко заполонили думки.
Соняшник — це символ України,
Жовте сонце з небом голубим.
В спогадах тих незабутніх,
У бабусі в тихому селі.
Ми ховались в соняхах могутніх,
Як в таємнім лісі чарівнім.
Ліс зелений з жовтими вершками,
З часом похилився, пострарів.
Світ дзвенів веселими пташками,
Соняшник зернятками дозрів.
І посипалися сонячнії дітки,
Буде людям добрий урожай!
Виростили сонцелику квітку -
Виплекають хліба каравай!
Дивно, що серед пісків пекучих,
Де недавно йшли важкі бої,
Де природа з болю гірко плаче,
Сльози сонця досягли землі.
Де ж ви тут з’явились, немовлята?
Хто ж годує ніжні корінці?
Чом відблись ви від мами з татом?
Вам б з братами й сестрами рости!
Може поле те було уже не в змозі,
Ще подбати про кількох дітей?
Той, хто вас посіяв при дорозі,
Мало сподівавсь, що проросте.
І схиливши голови гарячі,
Мовили тихенько, мов здаля:
- Та не сіяв нас ніхто, юначе,
Ми самі, з кишені москаля.