Софія
У Миколаєві, у місті біля моря,
Де у порту рядами кораблі.
Жила із мамою маленька Соня,
Заледве метр двадцять від землі.
Дивилася на світ цікавими очима,
Любила всіх, без вийнятку вона.
В місцевій школі на відмінно вчилась,
Не знала тільки, що таке війна.
А та не забарилась показати,
Яким насправді виглядає жах.
Уламком міни наскрізь пронизати,
Голівку дівчинки у мами на очах.
Перев’язавши рану нашвидкуруч,
Призупинили кровотечу, як змогли.
Урятувало, що лікарня була поруч,
Де першу допомогу надали.
А потім очі їй закрила кома,
Та все ж, живим у тілі залишався дух.
У потязі нелегкий шлях до Львову,
Де той уламок витягнув хірург.
Софійка оченята широко відкрила,
Здається з ліжечка зіскочить вже за мить.
І полетить собі, як пташечка на крилах,
Та треба вчитись наново ходить.
За те у ручках олівець трима завзято,
І щось виводить на альбому сторінках.
Для мами кожен день, неначе свято,
Любов і радість і надія у очах.
- А що ти, Соня, любиш малювати?
- Я люблю України кольори.
- А що ти хочеш нам іще сказати?
- Я хочу, що б ніколи не було війни.