Схопився за меча і вигукнув: «Смієшся?»,
Та усміх на лиці, у відповідь смішки,
Що тануть, як туман, із тілом за вітьми,
І самотина знов на болотах безмежних.
Хотіла залякать і кинути птахам,
Коли таки помре від спраги чи отрути,
Чи дивам водяним, як захлинеться в путах
Спокусливих квіток, що лізуть тут і там.
А він усе іде назустріч лютій смерті,
Без страху та вагань, спираючись на меч,
Як старець на ціпок, насуплений і впертий:
Бажає скуштувать із папороті мед,
Що в цих краях живе та подорожніх стежки
Із усміхом плете поміж старих дерев.
