Гнию живцем я нині, квіткою ти стала,
В мені убивчий спогад, наче гостре жало,
А ти і не згадала в добрую годину,
Яких тепер багато, про живу людину,
Що вбила ти колися словом тихим лютим
І мкнула шляхом далі з усміхом несмутним.
Розбита доля ниє, крики чути болю,
Та повз ідеш спокійно знищених тобою;
Натура бридом віє, хоч обличчя ніжне,
І, все ж, я радий буду не побачить більше
Твого лихого ока у житті своєму,
Нехай назвав сестрою і чекав взаєму.
Розквітну незабаром, наче літня ружа,
Тобі судилось зникнуть у брудних калюжах,
Адже розплата швидко і дарунки долі
Людей наздоганяють в світі цім просторім,
Одначе я згадаю про нещасну діву,
Здобувши цінне щастя у свою хвилину.
