Їх очі не пускають світло,
в душі каміння і міський бетон,
постійний стогін, лайка не привітна
та вуха завжди чують строгій тон
Їх допікає багряно жовте сонце
колише їх волосся на семи вітрах
крізь шкіру розриває холод, сніг,
а жевіт, так ріже голод.
Та є найбільша жаль у них
то вічний страх,
той страх безвиході і долі їх сумної...
Коли не має виходу і дах,
здається мрією такою дорогою!
Не має теплоти для них,
і люди не чекають у вікні...
так с сумом пробігають їхні дні,
темніє тіло, липне їх волосся
одні вони в цім світі лиш одні,
ні хто за них у Бога не попросить!
Так доживають дні свої в багні,
хвороби доїдать особливі,
і люди дали слово їм - бомжі..
найнижчий статус , всім вони не милі!
Та ось одного ранку їх душа,
прокинеться не на помиях, а на небі!
закінчаться страждання та глаза,
розквітнуть посмішкою доброю для тебе!
