Тут не буде звичної рими (-дурими) та відповідей на коментарі (-цвинтарі), однак, однозначно будуть граматичні (а можливо й інші) помилки, а отже буде де розгулятися всім ласим до цього діла вчителям і вчителькиням, філологам і філологиням. Так, і ледь не забув: назва тут ні до чого (це все через Карла і його сестричку – хай спочиває з миром). До речі, його посадили, але це не точно (інформація не перевірена і подана однобоко, та ще й по "Вацапу", від нашого спільного знайомого, який вчора в порту вантажив свою фуру круглими мароканськими фруктами, привезеними з Танжера). З дисклеймерами закінчили, тож тепер давайте про все по порядку. Декілька днів тому ми сиділи з Карлом (по паспорту він Кирило, а по-дворовому – «Кірік») за столиком в кав’ярні «Ліст» на вулиці Бріже (що за недолуга назва для такої красивої вулиці?!) і обговорювали Юнга. Карл із запалом джмеля жижвелив мені про архетипи і, як частенько буває при таких його екзальтаціях, занурив змію своєї перекошеної синьої в повздовжну малинову смужку краватки в чашку з моїм подвійним американо (звичайно - без цукру).
Я невдоволено закотив очі, а він і вусом не повів. Він взагалі хлопчина дивний… Будучи чистокровним криворіжцем, він чомусь завжди вигадував історії про якесь своє міфічне французьке коріння. Хоча з усього французького в нього були тільки ті гугняві слова, яким його навчила викладачка-гюрза Вєра Пєтровна під час вищих студій в Дніпрі, портрет Наполеона на кухні, синій «Пежо» (перламутровий металік), брелок з логотипом «Olympique de Marseille» і оформлене, не без допомоги місцевих ділків, французьке громадянство (7 000 євро, якби хто питав). Він був настільки дивним франкофілом, що у переписці зі мною навмисне використовував латинську букву «K» на початку свого імені (і всіляко підкреслював її прозахідний родовід), а вороняче «арл» писав, органічною для металургів його рідного Кривбасу, кирилицею. Отож, позбавивши цноти своєю смугастою гадюкою моє подвійне американо (ну ви вже знаєте - без цукру) він мені і каже: «…Отак власне і вбили пів року тому мою Вів’єн… Я думав, ти знаєш…»... Я завмер.
По-перше, я і гадки не мав, що Валька, яку він парижаво нарік Вів’єн (що за недолуге імʼя для такої красивої дівчини?!…хоча з нововиявленими обставинами – вже, мабуть, і не дуже красивої) влітку перебралася з Кривого в Марсель. По-друге, я би ніколи в житті не повірив, що мою колишню дівчину (це було давно, ще за часів студентського вітру, коли долар був по «4») колись прикладе по голові чимось важким імпульсивна марсельська домогосподарка за підозру в «шурах-мурах» (все таки не стримав дану на початку обіцянку про рими) з її П’єром, Полем чи Жаком, чи як там ще називають тих новонароджених синюшних французьких карапузиків.
По-третє, і це просто рвало мій шаблон на «Юніон Джек», ще за молодості «свій-в-дошку-хлопець-на-районі» Валька, напередодні своєї лямурної кончини на одній із вуличок, яка встромлюється кривим шилом в порт Марселя, планувала видання власної поетичної збірки під постморфіновою назвою «Мушля навиворіт» (і все таки окремі частинки своїх ДНК вони, разом із Карлом, дійсно успадкували від спільного прародича). По-четверте, мене тепер підступно зробили спільником передачі цього паперового пакунка з рукописами мерця (чи то пак мерчині) до якогось польського пана з ім’ям «Збишек Кнапка», про що гордовито і задиристо повідомляла візитівка кольору беж, недбало припасована Карлом до бандеролі з віршами моєї колишньої (а тепер уже новоусопшої) Вальки. Такий от шарман, теремок. З того часу я поетів не люблю… Ні мертвих, ні живих, ні ненароджених.
)
Добре що я не така філологиня, а трохи інша, якраз та, що поламалась коли уявила як це воно рвати чийсь шаблон на "Юніон Джек" і задумалась чому розділ куди входить цей твір називається так як він називається)
Істи і пити, коли читаєш Вашу прозу не можна, бо можна поперхнутись і облитись на стіну і на себе)
Це значить, що вона прикоцнута на всю голову і чудесна)
К0ВАЛЬ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
