Ти вимірюєшся тисячами порожнеч захололого світу.
Тут немає живого слова, яке би пролізло крізь сито,
тут немає немертвої віри – спокутати все ненаписане,
врятувавши цю душу від спогадів, втоми і відстані.
Ти читаєш чужим, як дитиною втрапила в лігво дорослих,
про край вулиці-світу, де, як на цвинтарі, схована осінь,
про село, де волів і ко́ней обіймалось худеньким тілом,
про нервове знесилення – грім, що скидав із хвилі...
Ти росла, поливаючи у горще́чку ажурне крихке сирітство
й абортовані серце і совість, які готувались до відступу.
Ти тікаєш з уявного міста, уявної пам'яті, що як багаття...
Поки тіло горить, люди дують на рани і знову ранять.
Мрієш стати одною із та́ро – повішеним або магом.
Будеш прямо мовчати у дзеркало, цю дописавши сагу,
коли тріснуті синапси по синусоїді зіштовхнуть у темряву,
петлі вічності скрипнуть, над нашими душами древніми
...А ти станеш дитиною, що віднайшла, як лице, дитинство.
Сонце твій шлях освітить, найменшу вибо́їну й виступ
цієї відстані.
березень 2021р.
