|
Сірий скрутився калачиком під лавкою й задумався про своє життя. Спочатку почав аналізувати, коли ж то він почав себе в товаристві Сірим називати. З одного боку, ця кличка причепилася до нього, як кліщ, а з іншого, пригадав момент, коли якась жінка тупнула ногою й сказала: "Ану, відстань, Сірий!". Проте нічого він тоді й не витворив, просто йшов поруч. Звик, що люди його так сприймали. Він був зазвичай брудний, обліплений болотом та дорожнім порохом. Попри те, що інколи доводилось митись, запах нічим неможливо було перебити - від нього смерділо на декілька миль. Невипадково собаки на прив'язі гавкали на нього ще до його наближення.
- Це наш дім, Сірий, наш, ану, йди звідси, – чулося в його голові.
Він знав, що вони так насміхалися з нього, бо що ще робити ситим й вгодованим? Це ж йому доводилось ритися по смітниках, звалищах та різних закинутих будівлях в пошуках поживи.
Їв він те, що знаходив, ба більше часто запивав водою з калюжі, гамуючи голод, незрозуміло якої давнини коржиком. Безхатченко мріяв про дім та ласку. Інколи слово ласка заміняв на їжа, але як тільки вгамовував голод, то мріяв про те, що було б добре до когось притулитися в скрутні часи.
Із чергової думки збив холодний вітер, який пронизав до дрижаків.
- Старим я став. Раніше навіть не відчув би, а зараз на дворі літо, а мені холодно. Це в юні літа мав чим себе зайняти в літню пору, а тепер, а тепер... - прокрутив декілька раз в думках "а тепер ". - Лежу собі та й мрію про те чого в мене немає й, напевно, вже й не буде. Можливо, був би я молодшим, то б доля склалась по-іншому, мене б помітили й підібрали, а так що?! Для більшості я звичайний дворовий бандит, який, нічого таїти, й до крадіжок вдавався, щоб вижити. Проте до дворової банди я не прибився, так сказати, не знюхались.
У них чітка ієрархія, а я сам по собі, не звик кланятися, лизати дупу та віддавати те, що по праву моє. Я сам собі господар. Ще з дитинства. Я сам по собі.
Дитинство та юність
Сірий довго мружив очі, намагався згадати перший спогад із минулих літ. Батька свого він не пам'ятав, як і матері. Напевно, якийсь кобель знайшов дворову суку та й усе. Для чого романтизувати любов. Сам таким був у юнацькі роки. Не раз ганявся за апетитною дупкою. Породисті персони мені не попадалися, усі були з такого ж кола, що й я. Серце застукотіло швидше від таких спогадів, проте враз я повернувся до теми. Тук-тук. Ні дідусів, ні бабусь я не знав. Стукіт серця уповільнився. Тук-тук.
Інколи, коли я дивився на себе в потічку перед тим, як умитися, то уявляв, як могли б виглядати мої родичі, але це, зрештою, така собі забава. Раніше це була одна з моїх улюблених справ, окрім того, я любив бігати.
Час йшов. Бігати ставало важче, ураз час почав бігти, а я йти.
Все, що гріло душу з дитячий літ - це гра на випередки. Улюбленою справою був біг за машинами, велосипедистами й іншим транспортом. Звісно, у цій грі було практично неможливо отримати перемогу. Проте багато забав в дитячі роки існує лише заради гри. Це уже з часом все набуває серйозного змісту.
На жаль, з дитинства до старості йому все-таки доводилося думати про їжу. Він спостерігав за іншими й дивувалася, як легко їм все дається. Їхні прогулянки завжди проходили із споживання смаколиків, його ж - у пошуках крихт чи загублених шматків їжі.
Єдиним, що гріло його душу був спогад про те, як його до себе взяли в групу такі ж, як він, обдерті шукачі. На жаль, прожив із ними він недовго. Одного дня, коли він повернувся на їхнє місце, воно було замкнуте, усі ходи закриті та підмуровані цеглою. Вибити прохід сили й духу йому не стало. Жаль, що це відбулось саме зимою. Довелось йому шукати нове тепле містечко. Зиму він не любив найдужче, зрештою, як і осінь. Проте зима - це зовсім інше, коли багато хто ганяв по снігу, розносячи його увсебіч, Сірий старався не обморозитись. У них був теплий одяг, а у нього що? Голий голісінькій.
Зрештою, життя пролітало своїм круговоротом. Пори року міняли одна одну, як і сучки, з якими він бував. Старався не привикати до нікого. Знав, це ненадовго. Одного дня всі двері будуть закриті, а входи й виходи заставлені цеглою.
Старість. Наші дні
Хтось з прохожих кинув йому шмат хліба. Хліб покотився до нього й попав у болото. Ну нічого, доведеться з'їсти. Знав, що йому буде погано від хліба - собакам ж не можна такого їдла.
Проте їв з впевненістю, що все буде добре. Чоловік викинув шмат хлібини прямо із своїх рук. Довіри до цієї білої скоринки було більше, аніж до знайдених шматків.
Якось довелося бачити Сірому, як такий же безхатченко, як він, з'їв шмат хліба, який хтось нафарширували невідомо чим. Далі конвульсії, скавуління, крики про допомогу, завивання й смерть.
Цей випадок так сильно закарбувався в пам'ять, що ніякі кліщі, воші чи комарі порівняно з цим вже не лякали його. Бо, якщо ти ще можеш дригати лапою - ти ще вигребеш й побореш.
От саме й лапкою Сірий витягнув окраєць й, обнюхавши його, взявся до трапези, а далі до спогадів про своє собаче життя, про людей… Людей, які відловлювали їх вулицями, били, пробивали вуха якоюсь гидотою або ж тримали у клітках. Про все це він багато чув, але сам ніколи не потрапляв у таку заставу. Звісно, на вулиці були собаки із чимось дивним у вухах, але його це не обходило. Він боявся їх. Вони ставали іншими, агресивнішими, ніж були до того. Скалили зуби частіше, аніж було потрібно. Проте найчастіше до нього придиралися зовсім не вуличні, а одомашнені - це ті, хто ходили на шнурках з людьми.
Напевно, ця прив’язь завдавала їм болю, бо як ще можна було пояснити ту злість у їх очах. Та сутичок у нього вистачало із всіма: люди з палицями камінням неодноразово потрапляли йому по лапах чи тулубу. У дворі бігав пес, якому змінили ім’я на Зірко, бо він кліпав одним оком, яке залишилося одне, як зірка на небі. А ще був Кривко, Перелом та інші нещасні, які втратили свої імена завдяки людям. Зрештою, завдяки людям вони їх і отримували.
З'ївши кусень хліба, Сірий обнюхав калюжу й повернувся під лавку.
Заплющив очі й заснув.
І снилось йому, що він на прив'язі намагається догнати кота, який дразнив його тим, що він тепер одомашнений.
Врешті-решт поводок порвався й Сірко побіг за котом. Позаду щось кричала невідома йому людина, а він, перебираючи лапками, біг так спритно, як і в молодості, по білим хмаринкам в небо.
04.08
2023
© Богдан Кухта
ID:
990510
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 04.08.2023 17:04:36
© дата внесення змiн: 04.08.2023 17:04:36
автор: Kukhta Bohdan
Вкажіть причину вашої скарги
|
