...Неважливо, чи сон, чи в реальності,
Та незчуюсь - тебе поглинаю...
Розчиняю тебе віртуальністю,
А реальністю лише кохаю...
Понад спрагою, понад безумністю,
Понад вірою, понад розумністю,
Понад відчаєм - лише емоції,
Лиш емоції вітром зітхаю...
То не диво - то дощ над пустелею,
То не радість - то тільки оаза.
Ти щаслива, як хмара над скелею...
Хмара й дощ, але тільки відразу...
...Дощ не безмежний, пустеля осушена,
Камінь залежаний мертвими душами.
Дарма на звичаї мертвої осені.
Поки живу - тільки доти кохаю.
Та неважливо, чи сон, чи в реальності,
Вихор, чи злива, чи дощ ненормальності,
Вітер занедбаний, вихор скуйовджений,
Бурями-грозами щойнонароджений.
Та неважливі мої геніальності,
Коли розлука на фоні банальностей,
Коли емоції врозріз з бажаннями.
Ми перероджені. Діти Кохання ми...
Завжди важливі ми, навіть самотніми.
Вже не лякаєм пустими безоднями
Мрій та зіниць у безмежніїм просторі.
Щось є надійніше втрачених осеней.
Щось є новіше старої історії,
Поряд шляхів є повітряні колії.
Копії світу іще не зпорошені.
Гості в життя лиш чекають запрошення...
Геть неважливо, чи сон, чи в реальності,
Лише незчуюсь - тебе поглинаю...
Знов розчиняю тебе віртуальністю,
Але реальністю лише кохаю...
Понад спрагою, понад безумністю,
Понад вірою, понад розумністю,
Понад відчаєм - лише емоції,
Лиш емоції вітром зітхаю...
