На долоні ріки, що колише закохані води
Причаїлась тендітна, тонка, невагома печаль.
Ти приходив туди за порадою до непогоди,
Щоб дізнатись, чому їй нічого ніколи не жаль.
А вона обіймала за плечі нещадно вітрами,
Розливалась дощами (люблю як не голять лице).
Крижана прохолода, яка прогулялась степами
І холодна скоринка на шкірі твоїй через це.
Малювала картини, обтріпаним масляним листям,
Ворушила його, накладала їз ґрунту мазки.
Роздягала калину, залишила тільки намисто.
А на серці, яке ще кохає - маленькі болючі стіжки.
"Ні, не жаль!"- говорила і в очі заглянула ніжно,
"Бо повернеться справжнє, як тільки настане тепло ,
І любов не замерзне, вона - твій сакральний підсніжник.
Тільки більше ніколи не буде - чого й не було!"
Авторська начитка https://youtu.be/ri2gR2IeRxA?si=2FtD8az_3fERkgtJ