По опалому листю іду навмання,
Сум на серці й метуть заметілі,
Заховалося сонце за хмари зрання,
Порожнеча і холод у тілі.
Пізня осінь впускає щемливо у душу
Згубу й скИпень , і сум, і журливу печаль,
Заметілі думок перетЕрпіти мушу,
Бачу в сяєві сонця освітлену даль.
Унизу я відчула шелест тихий листочків,
Що теплом так горнулись до ніг,
А вони, мов шерстяний бабусин платочок,
Той, що в скрині, святий оберіг,
Зігрівали мою охолоджену душу
І збивалися в купку на стежці в саду,
Я зібрати в долоні сьогодні їх мушу,
Вітер завтра розвіє і я їх не знайду.
Сколихнулося серце – шелест листя зігрів,
Забриніли в нім струни моєї любові,
У осінній танок хтось за руку повів…
Хто ж це з листям осіннім у змові?
СкИпень* – дуже холодна погода