Заснув грудень в обіймах своєї чаклунки,
її магії сила тримає його,
познімала зимові усі обладунки
і лишИла ось так до пори одного.
Знав би грудень, як чари вінчаються,
не пив зілля б осіннє на водах дощу,
і що осінь у нього так закохається,
й скаже: «Милий, у зиму тебе не пущу,
Не снігами, дощами вмиватися будеш,
геть забудь про мороз – друг твій зрадив
ще вчора,
зчарувала тебе – про сніжинки забудеш,
для них місце віднині – моя темна комора».
Зрозумів кволий грудень трагедію долі,
враз закапали сльози останнім дощем,
завтра скине він чари осінні у полі
Й прожене з свого серця болі і щем.
