ОСІННЯ НІЧ
Незатишно. Неначе домовину
малює темряву безсонна ніч.
Стулити очі хоч би на хвилину,
зректися на крихтину протиріч.
Котрі із дня у день тривожать серце,
кружляють гайворонням у злобі.
Заглянути б з минулого в люстерце,
де ми щасливі й впевнені в собі.
Дарма. Розбите дзеркало на скельця,
звідтіль лиш постаті спотворених примар
притулюють журбу до мого серця,
а совість відправляють на олтар.
Мене ж у сни жбурляють чорно-білі,
у саме пекло непролазних хащ…
Стриножать думи надто вже безсилі,
щоб кинути в горнило хижих пащ.
В тім мороці малесеньке курчатко,
ще неоперене, та сильне у ногах.
Знак вищих сил – життя почни спочатку,
чіпляєшся за «вчора», як реп’ях.
Розплющила ледь очі, мов підранок,
пропали тіні злі і навісні.
До краю змучену стрів сірий ранок,
безкровний, зі сльозами на вікні…
06.09.2015
