* * *
Опустився пізній вечір, та не росами,
дощ вистукує вселенською покутою.
Мокрий слід розтікся за ногами босими,
я ж бреду по пам’яті, тепер забутою.
Духом занепала, вперті спори з дійсністю.
Шлях назад звивається окремо стрічкою.
Віддаюся іншій течії з покірністю,
і від безнадії дотліваю свічкою.
Доля наглумилась, почуття оголене.
Ну чому мені дорога в іншу сторону?
Рано, не святкуй мою самотність, осене,
не морозь і не діли розлуку порівну.
Це кохання добродушне, неприховане,
та за кожний крок приходилось змагатися.
Люди вбили те, що Богом подароване.
А мені б до нього подихом дістатися…
Може й так, але не вмотивовано,
кажуть, ти розумний, і для тебе лихо я.
Нам би щастя, що людьми змарноване,
і на дві душі – одне-єдине дихання.
