Якщо є чоловік, білий, як мармур,
Який сидить в найзеленішомі лісі,
Уявляючи звуки образів смерті,
То є й чоловік у чорному космосі,
Який сидить у чомусь, не відомому нам,
Уявляючи звуки плюскоту річки;
І ці образи, ці відлуння,
І інше, переконують, що буття
Містить в собі смерть і уяву.
Мармуровий чоловік у всесвіті є собою.
Чоловік у чорний ліс сходить незміненим.
Звісно, що річка - це не Сватара.
Темні води її течуть
Навколо землі й крізь небеса,
Звиваючись у всесвітніх просторах,
Це не Сватара. Це буття.
Ця річка - плямиста зграя, вода,
Квітнуча сяйвом - чи наповнена вітром?
Як тоді відбувається деградація метафори,
Коли Сватара стає цією річкою з хвилями,
А річка стає океаном без дна і води?
Тут чорні фіалки розростаються на її берегах,
І звисає зелень її меморіальних мохів
З неї, коли вона тече вперед.
Сватара - притока річки Сасквеханни, найдовшої серед північноамериканських річок між гирлом Святого Лаврентія і Міссісіпі, яка охоплює більше половини території Пенсільванії, проходить понад 715 км через ліси, водні прогалини та ферми на своєму шляху до Чесапікської затоки.Wallace Stevens Metaphor as Degeneration
If there is a man white as marble
Sits in a wood, in the greenest part,
Brooding sounds of the images of death,
So there is a man in black space
Sits in nothing that we know,
Brooding sounds of river noises;
And these images, these reverberations,
And others, make certain how being
Includes death and the imagination.
The marble man remains himself in space.
The man in the black wood descends unchanged.
It is certain that the river
Is not Swatara. The swarthy water
That flows round the earth and through the skies,
Twisting among the universal spaces,
Is not Swatara. It is being.
That is the flock-flecked river, the water,
The blown sheen–or is it air?
How, then, is metaphor degeneration,
When Swatara becomes this undulant river
And the river becomes landless, waterless ocean?
Here the black violets grow down to its banks
And the memorial mosses hang their green
Upon it, as it flows ahead.
Та ні, все ж зрозуміло. Людина реальна, матеріальна, сидить в зеленому лісі, а її уява витає у чорному космосі і слухає там плюскіт космічної ріки, майже Стіксу. Відбувається перетікання майже Стіксу в реальний світ, а реальна річка в уяві перетворюється в океан без дна і берегів. Таке моє прочитання і розуміння. Думаю, що не єдине з можливих.
