Нащо ти вилив молоко на руки собі й на дорогу...
Люк під ногами скрутився від цього в зволожену кульку.
Облизуєш з пальців своїх поблідлу розм’яклу водичку
Зі смаком асфальту й заліза іржаво-старого.
Ти кажеш, майн медхен, сядь, заспокойся, все буде добре,
Світ пахне противно як гіркий пожовклий коньяк:
Заплетені снігом столи, пішоходи, шосе, бомжі і таксі,
Із приторним запахом брехні, любові й негоди.
Сідаю.
Ковтаю.
Практично оркестри виштовхують мене зсередини назовні.
Це страшно, як білі халати, як вибиті ребра й побиті зап’ястя,
Як тридцять жовтеньких таблеток лише посміхають
І ріжуть під корінь волосся ножем у чиїхось руках,
А потім ховають себе під одяг як палестинські жінки,
Застеляють очі лінійними простирадлами хіромантів.
Стань на цій дорозі паралельною магістраллю
Тільки… Я боюсь твого погляду. Не дивись.
ковтаю... 
