Слова, що скроплені сльозами,
Бурхливим морем моїх сліз.
Що привели мене до тями,
Чому ж ти їх так довго ніс?
Чому відразу їх не мовив,
Для чого мучив нас обох?
Бо був ти аж занадто гордим,
І все не ті робив ти кроки.
Очі, що стомлені печаллю,
Журбою, що розбіглась вмить!
Словом, як сонцем із-за хмари,
Лід з серця мого розтопив.
А я вже й думати не сміла,
Що можеш бути ти моїм.
Раніше так тебе хотіла,
Але ти був таким чужим!
І от, коли й не сподівалась,
Надію втративши давно.
Враз наша доля проявилась,
Як епізод старий в кіно.
Наші дороги перетнулись,
Квітка кохання ще жива.
І ми на перехресті вулиць
Говорим старі, як світ, слова…
2. 02. 2010 р.
