Не треба знати, що було насправді,
Хвилина тому – й то вже міфом є.
А ми з тобою як завіса в театрі –
Сумна лиш згадка про минуле вже.
То все пусте, що справді пережили,
Натхненням лишитись твоїм хочу,
Щоб й сотні років швидко проминули,
А я з небес знов музою зійду.
І ти осяяний наосліп провидінням
Сягнеш той істини, що так шукав,
І я постану пам’ятником тому,
Що ще увік ніхто ніде не знав.
