Ви ніколи не задумувалися, куди потрапляють емоції після, власне, свого виходу? Чому хтось сприймає все занадто близько до серця, в той час, коли іншим абсолютно все одно? Ми самі вирішуємо, що робити з нашими відчуттями. Одні люди можуть їх всіляко спрямовувати лише собі на користь, інші – замикають їх в собі, від чого страждають, а деякі - просто нехтують ними ти викидають на смітник.
Цікаво, а як він виглядає? Велике скупчення з любові, ненависті, печалі, жалю, радості та горя? Чи просто якась енергетична куля, що пожирає все на своєму шляху? І якщо це таки смітник, то де ж відбувається переробка відходів? І хто, врешті-решт, це все згрібає до купи та закидає до сміттєвоза?.. Мабуть, ми самі. З часом стає все важче складати емоції, стає замало місця для їх накопичення… От тоді вони, як та куля, вибухають, і просто зникають в атмосфері, перед тим шкодячи оточуючим. Або ж – проходять екологічну обробку.
Роль смітників у наш час взагалі недооцінюють. Тому сміття (не лише у фізичному сенсі цього слова) кидають всюди, навколо себе, ніби свині. А потім ще дивуються, чому ж це нам так погано живеться. Незручно, некомфортно, незатишно. Брудно, одним словом.
Як часто вам доводилося рятувати щось таке потрібне буквально в останній момент, витягуючи його з рук інших, тих, хто порахував це зайвою дрібницею? Ось так і тут. Наприклад, з люблячим серцем. Викинуть у смітник, прикриють шкіркою від банана, та й забудуть. А серцю то як? Воно не заслужило… Воно несло лише втіху та любов! Добре, коли існують хороші сміттярі, які витягнуть його, доглянуть та повернуть до життя. А якщо цього не станеться?..
ID:
195667
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.06.2010 20:04:39
© дата внесення змiн: 23.02.2012 17:33:01
автор: мАліна
Вкажіть причину вашої скарги
|