Як дивно – яблуня – мов та, і вже не та -
зістарилась... Чи й я отак старію?
Вона мене малою пам’ята -
наївною, задивленою в мрію.
Медузи хмар, завислі угорі –
такі, як і колись - а ми змінились.
Так само захід охрою горів,
неначе хтось роздмухував горнило.
Упізнаю цей сад, й себе оту,
яка прийшла - весну щоб описати.
Успішно подолала висоту,
а з висоти – он як її багато!
В кишені зошит, й звісно, олівець –
вмостилася у вітті, як в гніздечку.
Чижикав поруч тишу горобець,
звисало небо зовсім недалечко,
внизу чорніла ребрами рілля,
а далі- верби в зелені махровій,
і сонце, мов з пелюшок немовля –
дивилося на ріки і діброви.
Праворуч – скільки вітер весняний
дістати міг озимистого вруна –
до мене бігли з далі-далини
мелодії пташині тонкострунні.
Шпаки свистали, вітер струменів,
рожевий хміль гойдав квітуче віття.
На думку образи приходили мені -
такі, як ще нікому, певне, в світі.
Сиділа я, як вершник на коні,
про яблуню писала і про грушу...
І так тоді писалося мені,
мов ту весну впустила в юну душу.
Я відтворила словом, я змогла!
Я щось таке сама собі відкрила...
Мелодію небесну осягла,
немов сама зіп’ялася на крила.
Схилилась тиша ніжно до землі,
а сонце до вербової колиски.
Отямилась – як злазити мені? –
з вершечка і не високо, й не низько.
Вже сутінки сховали гілочки,
які мене до неба підіймали –
хоча б який ліхтарик чи свічки...
Ой лишенько, ой мамочко, ой мамо!
Сиджу й чекаю – сором аж пече,
та що тут вдієш – злізти не зумію.
Драбина через татове плече
спустила до землі крилату мрію.
І сміх, і гріх... До школи вранці йду,
здаю свій твір, аж серце в груди тисне.
Та на мою нечувану біду
під твором жирна двійка, як навмисне.
„Коли вже списуєш – то хоч без помилок” –
такий вердикт учителя суворий.
Щось дав мені життєвий той урок? -
Усе життя я вчусь писати твори.
