Колись я знов зрадію сонцю,
Колись я знову посміхнусь весні.
Й тоді, напевно, доля на долоньці
Квиток у щастя простягне мені.
Я не повірю фарту і злякаюсь:
Чи це не сон, бува, а може жарт?
Як равлик, в мушлю від людей ховаюсь,
То, може, й зараз відійти назад?
Але вже годі, годі, я втомилась.
Втомилась завжди бути так, як всі.
Крізь пальці на потік життя дивитись
Мені не вистачає вже терпців.
Хоч віра ледве дихає у скриньці,
У потаємній скриньці мого серця,
Відкрию кришку і розправить крильця,
У дзеркалі душі промінням відіб’ється.
Хвилюючись, візьму квиток у руки,
Зайду і сяду в першому ряду.
Забуду я про гордість і що скажуть люди,
Скажу йому нарешті:”Я тебе люблю!”
