Минає літо.
Останні дні.
Попалило трави і квіти
нестримними
пристрастями вогняними.
Не попрощавшись,
розходимось ми.
Назавжди.
Не тільки у цьому світі
розминулися –
в усіх часах і світах.
Минає літо.
Остаточний крах.
Вітаю і розумію.
Умію.
І я так хочу.
Холонуть серпневі ночі.
Холоне попіл і прах.
Гряде самотність красива –
пора казок.
У снах
передсмертного дива
повільно
згасне й розтане
розпливчастий образок.
Високий
свавільний вітер
безпорадні тіні
за край однесе –
свобода духу
дорожча за все.
Роздивлялась довго
з захопленим інтересом
(живе й нове!) –
по нетривкій
не існуючій майже
поверхні
озерного плеса
павучок-водомірка
невагомо як
ковзає,
чи-то пливе.
Споглядала,
спостерігала,
й не зогляді́лася
(ото іще скруха…) –
непоспіхом закохалася:
чудеса!
яка ж у його
знервованих рухах
грація і краса.
В озері є глибини.
Життя підводне,
таємничий світ:
інший,
цікавий,
відмінний.
А ще
в озері
відбивається все
неосяжне небо.
Та павучку-водомірці
тих глибин і висот
і на гріш не треба.
Поготів.
Ковзає
граційними лапками
по витонченій
поверхні
бездонних світів
і видивляється
самозакохано
виключно
тільки в себе.
Сивий жах.
Із безодні озерних небес
кольнула в серце
перша вечірня зірка –
пора нам, паву́чику,
кому по домах,
а кому - по нірках…
Підводжуся,
здіймаю руку
навіки прощальним жестом,
на тлі справжнього неба
на мить
відбиваюсь у дзеркалі
мілко́го
прибережного плеса:
- Не вмри, павуче,
як давньогрецький На́ргіс,
від палко́го кохання до себе!
Ковзай далі поверхнею,
чи пливи…
Зустрінемось випадково –
Перейдемо «на ви».
З таким сумом...Дуже щемлива поезія... А я зранку залізла в Інтернет,а Ваших нових віршів нема... Я вже звикла бачити Ваші нові твори з самого ранку. Теплий вірш,дуже зворушливий,розпачливий...
З таким сумом...Дуже щемлива поезія... 
А я зранку залізла в Інтернет,а Ваших нових віршів нема... 
Теплий вірш,дуже зворушливий,розпачливий... 
