Зовсім неважливо,
чи можеш ти створювати полотна, такі як Ван Гог,
вправно володіти мечем, розмовляти на есперанто...
А в неї нервово сіпається ліве плече,
вона сама собі лікар, сама собі Бог.
Тільки на небі поки для неї немає жодних вакансій.
Навіщо тобі очі, якщо вони не вміють плакати?
Кому ти розкажеш про те, як болить від нудоти шлунок?
Лежиш у кутку безнадійна й налякана,
ніби в душу хтось кислотою плюнув.
Це серце давно знеструмлене,
стіни тиснуть на втомлені скроні...
Мізки з'їдають поволі сумніви
на смак черстві та солоні.
Вона запрограмовано ковтає опіум,
ріже себе по живому минулим.
Від нього в утробі порожньо, тільки сирітський притулок,
зношена сорочка бавовняна, спогади старі та сутулі...
Лишають по тілу опіки.
мені сподобалось. перечитую ще раз і щось нове віднаходжу. дійсно така порожнеча огортає, коли ти насамоті з собою, навіть, як що тебе оточує щодня багато людей, але байдужих до твоїх потреб, емоцій, пережиавнь, і це незалежно від статусу і віку...дуже ріже по живому!
Леона Вишневська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
написала це на лікарняному ліжку,правда)і присвятила його своїм подругам по нещастю)переживем
