Поле ромашок, народжені вітром,
Тягнулись ввись – до неба, до сонця.
А мешкали поруч із давнім лісом,
І заздрісно стало, що менші від сосни.
Та глянули вниз, до коренів своїх,
Повзала там мурашка дрібненька.
Що довго чекала днів погодніх,
І квіточка стала велика скоренько.
Усе пізнається, порівняно з іншим:
І золото цінне, і усмішка теж,
Буває хтось кращим, згодом і гіршим,
Уміймо пізнати сутність всіх меж.
Білі пелюстки, як тіло жіноче,
Що не відало Сонця засмаги,
Тонке стебельце на вітрі тріпоче,
Має ще силу, не знає ж бо зради.
Жовте сердечко, кров’ю не пізнане,
Думами щастя, смутку гіркими,
Кардіо, біо, флора і гемо,
Погляд звернутий невпинно у небо.
05.07. вечір, поїзд: Чортків – Київ – 06.07. ранок в Києві.
цей твір забув видалити. ось доопрацьована версія. http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348618 
