Болітце.
Місточок.
Із болітця -
попід місточок
бавиться
поміж верб і пагорбів
непримітний у полина́х,
глухих кропива́х,
подорожниках,
котячих-лапках,
та інших
вишуканих бур‘янах
сором’язливий струмочок.
Старі верби,
то́ркнуті
у саму па́сердь
віду́нським соком,
ро́нять над ним
діамантові
вранішні роси.
Приболотним осо́кам
змиває струмок і розчісує
розсипчасті
шовко́ві коси.
Нікому не докучає.
На сопілочці з очерету
веснянок собі награє́,
при заході сонця
колискових наспівує –
сам себе розважає.
Несе з болітця
сумну, задуману воду –
плинь на свободу!
І видивляються в ній
залюблені
лопухи молоді
на свою лопухову
розмашисту вроду.
Перстач і підбіл
полощуть в живій
памуля́стій воді
свої золоті
віночки.
Тихенько шепоче
для них струмок
псалми і писання святі,
і бринять стиха
долиною
кришталево-срібні
дрібні
дзвіночки.
Бавиться,
як безтурботне дитя,
у самотнє своє життя.
І рости ніза́що не хоче!
У нього голос такий
м‘який,
оксамитовий,
лагідний і пророчий.
Він складає й шепоче
дивні свої казки
про янголів, і про зорі,
у його руслі тече
збита людьми
і качками
каламу́тна
вода мілка́,
але серце й молитви
у мого струмка –
бездонно глибокі
і розмаїто прозорі.
У розпалі зим,
коли між пагорбів
у долині
володіє світом
жорстокий
у своїх обра́зах
невблаганний мороз,
і верби ро́нять
із поснулого па́гілля
сиву паморозь
замість недавніх
діамантових рос,
під безнадійно товстим
панцирем льоду
заледве чутно зорі́є,
же́вріє передзвін
струмка –
не вмовка:
бо чистий він,
бо наївний він,
думає,
що ледь чутними
своїми моли́твами
долину
од білого сну
спасе –
у нездоланність
весни і сонця
вірує
понад усе.
Та
настала година.
Прийшла в долину
людина.
Слухала й не почула
струмкових пісень.
Дзень-дзелень
у її кишенях
мідяки торохтіли.
Притягла брилу –
і телепнула
каменюку
у само́му
витоку.
І на тому струмок –
вмовк.
Пересихає беззахисне русло
вку́пі з деревіями,
фіалками-дивними
і повіями –
між пагорбів у долині
сіро, німо
і пусто.
Але
байдужа до того
болотна вода
наразі прокинулась
од такої наглої тиші:
- У долині – біда!
у струмка біда! -
Невинних і чистих
благородна
у суті своїй
болотна вода
самих
у біді не залишить!
І взялася вода
розбу́рхувати прадавні
веселі нестримні сили,
напружилося болітце,
і в глибинах своїх
могутні колись джерела
розму́лило й побудило.
І вдарили з невичерпної
Живої Чаші
Правічні води –
незабутні наші
незнищенні наші
законні в Бозі
Свободи.
Як нікчемні тріски,
порозсипалися
валуни і містки,
і стало в долині
предковічне море.
На його
вольго́тному дні
молитовно чисті
струмки наївні
воскресли
і з душами верб,
подорожників, полинів
та інших
нена́званих бур‘янів
про Вічність
стиха
поміж себе
говорять.
Нічого собі в віршик!Думаю, що сама Леся Українка була б розчулена і зворушена. а я так просто зачарована!!!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Леся Українка? Маєте на увазі "Без надії сподіваюь"?
Так, надії мало, а от сподівання, що "благородна у суті своїй болотна вода" розбурхає свого часу замулені поки що, але чисті і непереможні джерела нашого Духу, таки залишається.
Дякую вам за прекрасні слова ваші, такі слова надихають. Бажаю ж і вам творчої наснаги.
Гарно! Все-таки не владна людина над могутньою стихією і живі прадавні джерела нічим не спинити.Цікава тема,актуальна. Адже людська недбалість завдає чимало шкоди живій природі.
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
настане час і година, коли прадавні джерела розмуляться і очистять нашу землю і нашу долю від всілякого чужородного злого бруду, який захаращує наші тихі молитовні русла... бо "в нездоланність весни і сонця" віримо ми, українці, понад все!
...напружиться болітце,і в глибинах своїх
могутні колись джерела розмУлить і побудить.
І вдарять з невичерпної Живої Чаші
Правічні води – незабутні наші,незнищенні наші, законні в Бозі СвобОди...
З днем Незалежності вас, любий мій Одуванчику, хоча поки що це тільки мрія... але якщо раз на рік ми віримо у свою незалежність, як у реальність, що вже настала, ТО МРІЯ НАША МАТЕРІАЛІЗУЄТЬСЯ СВОГО ЧАСУ. Будемо!
Все-таки не владна людина над могутньою стихією і живі прадавні джерела нічим не спинити.Цікава тема,актуальна. 
Адже людська недбалість завдає чимало шкоди живій природі. 
