не вміла мріяти. не вміла жити.
стікала по житті як той пісок.
чекала, що дощем метеоритним
накриє безліч рішень і думок.
невміле щастя мерзло під порогом.
таке зніяковіле серед снів.
щоразу відкривалися ворота,
а вийшли знову якось не за ним.
воно не вміло розучитись жити,
і дивно теплим ранком восени
спостерігало, як щасливі діти
радіють, наче сонечки ясні.
у звичний час вхідні відкрились двері,
не дивлячись під ноги, як завжди,
нарешті зачепилась і завмерла -
таке усміхнене, хоча й таке мале
її чекало щастя на порозі,
відкривши очі на великий світ,
ще стільки перешкод в твоїй дорозі,
що вистачить на сотню довгих літ -
лиш не втрачай цю посмішку у серці,
не думай, що робити, просто мрій:
найкраще так задарма не дається,
але призначене, нікому, як тобі...
