У моїх долонях на мить затрималось сонце. Але лише на мить... Я жадібно хапала його руками, чіплялась пальцями за останні промінчики, але воно стрімко падало додолу. Лише кілька секунд – і за обрієм... Ген-ген так далеко, що до нього уже не досягнути. Снували перші вечірні сутінки. І ностальгія за сонцем. Ностальгія не у серці і не в душі, як то зачасто буває. Ностальгія у моїх руках... Ті руки плакали за сонцем, простягались до нього і вже тепер розуміли, що втратили його на льоту так безглуздо і безповоротно, як втрачає людина щастя... А сонце усміхалось своєю прощальною усмішкою, сумною і мудрою. Руки опустились. Обрій зашарівся, ніби спійманий на гарячому злодій, який украв моє сонце...
Щастя – то сонце...Воно вислизає з рук? Чи хто його краде? Тільки руки ще довго ностальгують за ним, простягаючись до обрію...