Він біжить підтюпцем по дорозі, підбираючи за собою уже несвіжі зім’яті, як старі купюри, листочки. Вони то опираються, то вже, не маючи змоги противитись, піддаються його зухвалому пориву, самі не відаючи добре це чи ні. То він зривається раптово вгору , проривається між віттями зіщулених від холоду, похмурих, задуманих дерев. І все літає поміж ними.
Якось дивакувато дивиться на все це змарніле вигоріле за літо сонце, примружуючи по черзі то одне, то друге підсліпкувате око. Сумно… Молодість минула. Залишається спостерігати тільки за зухвальством буйного вітру. А потім, як старенькій людині, йому це все стає нецікаво, і натягнувши на себе покривало, зіткане з брудних скуйовджених хмар, воно лягає трохи перепочити.
А вітер, задерши голову, немов малий неслухняний хлопчисько, і помітивши, що за ним ніхто вже не дивиться, нервово збирає всю свою злість в маленькі вітряні кулачки, потирає червоні від самого себе очиська, плаче від образи.
І сльози ті переходять у затяжний осінній дощ, який спочатку накрапає поодинокими краплинками. Кап-кап-кап. Потім тихенькою сірою мжичкою несміливо мерехтить у повітрі… А потім, набравшись достатньо сміливості, нахабно вистукує у темні шибки вікон, ніби просить пустити до хати.
Але ніхто і не думає пускати двох осінніх друзяк до своєї домівки…Вони ще довго вкупі вештаються по старих львівських парках, трамвайних коліях, наздоганяють втомлених після важкої роботи перехожих. Ті зіщулившись і забравшись під теплі коміри осінніх пальт, недружелюбно поглядають на все це дійство, яке відбувається довкола і мріють тільки про те, щоб якомога швидше потрапити у свою домівку, вмоститись у затишній теплій кімнаті біля комп’ютера або телевізора і смакувати ароматну каву чи сьорбати щойно запарений чай. Тепло як!..
Згадалось, що й сам люблю осінь з її негодою, коли особливо цінуєш затишол... Дякую!
Принагідно вітаю зі Святом весни. Сонця, тепла Вам І кохання, мила Наталю!
Наталія Ярема відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00