|
Перш ніж читати, прослухайте пісню:
Диана Арбенина - Катастрофически
Весна. Світлішої не було на світі…
Майк Йогансен
Можливо, ти мені просто наснилось, сонечко? Сукупність цих декількох днів нагадує короткометражний фільм. Він складається лише з флеш-беків. Я намагаюсь збагнути його суть, але мені не вдається. Виходить той самий прикол, що й з британським гумором. Намагайся скільки влізе - збагнути не вдасться. Можливо, я просто приділяю забагато уваги деталям? Можливо, я хочу, але ще не надто добре вмію жити миттєвостями? Ні. Скоріш за все я вмію. Просто злякалась. Це, певно, виглядало дуже по-дурному. Та чомусь так трапилось... Вибач. Насправді мені дуже кортіло.
Твої очі збивають мене з пантелику... Я ховаю погляд, але довго так не витримую. Це мов наркотик. Мене тягне. Звикати не було коли, та я вже звикла. Колись, ще коли була зовім малою гімназисткою, я закохалася саме в такі оченята. Від тоді схожих не бачила. Глибокі, карі, обрамлені мереживом темних вій, таких густих та кучерявих, що інколи здається, наче пара жвавих метеликів сіла перепочити на повіках і зараз енергійно змахує крильцями, аби злетіти. Але твої оченята інші. Вони посміхаються. Навіть на наче б то серйозних фото твої оченята усміхнені. Єдине бажання, що виникає при погляді на них - це посміхатись у відповідь. І я посміхаюсь. Чергова доза допінгу. Еліксир щастя.
– Ти – просто сонечко.
– Ні. Це ти – сонечко. А я запалююсь від твоїх промінців, гріюсь...
Ти прямуєш до кімнати, аби залишити речі в номері. Чомусь іду за тобою. Говорю собі, що до дзеркала. А може, мені просто закортіло побути з тобою наодинці? Хтозна. Я сама не знаю відповіді. Ми знайомі в ріал-таймі всього навсього два неповних дні. Чомусь, здається, що вічність. Нам тепло і спокійно поруч. І ми почергово вловлюємо поривання одне одного. Усе cприймається на "ура". Тим не менш ти перепитав: "Усе нормально?" - Ненормально! Не розуміючи нічого, тікаю з корабля. Несподіванка? Яка там несподіванка?! Ні. Я просто злякалась. Не може бути. Це так на мене не схоже. Не впізнаю себе. Що зі мною?
– Я хотів тебе поцілувати.
– Цілуй.
Лежиш біля мене. Дивимось фільм. Цікаво. Але для мене більш захоплюючим заняттям є розглядати твоє обличчя. Ти навіть не помічаєш, як мій погляд ковзає по надзвичайно красивих та ніжних губах, по ямочкам на щічках... У тебе такий гарний носик, і такі маленькі вушка, а ще в тебе розкішне волосся. М'яке на дотик, хвилясте... Користаюсь будь-якою нагодою, аби доторкнутись до нього. Та відчуваю себе при цьому злодюжкою. Наче роблю щось недозволене. Хто знає чому усе так складно влаштувалось у моїй голові.
Вечір, нарешті ми удвох. Ідемо за руку. Мені приємно. Справді. Та я не усвідомлюю, що роблю. Червоний...червоний... червоний... Автівки шугають взад-вперед. Ти мене обіймаєш. Я - тебе. Дякуєш. І я дякую, щоправда, не наважуюсь промовити вголос. Мені просто тепло. Дуже тепло. І я не хочу, щоб ти мене відпускав. Ти привів мене до свого будинку. Ми тут самі. Ти щось шукаєш на кухні. А я сиджу навпроти і чекаю. Ти підходиш до мене. Опускаєшся навпочіпки. Тобі здається, що я спантеличена, наче очікую якогось нападу. Сказати чесно? - Я не знаю. Я справді спантеличена. Але хочу тебе обійняти. Знову не наважуюсь. Кажу, що все гаразд.
Що зі мною?
Ти переймаєшся безладом у кімнаті. Намагаєшся щось зібрати, прибрати. Гадаєш, я подумаю про тебе погано? Заспокойся, дурненький. Хіба ж можна подумати погано про такого як ти? Моє враження незмінне. Ти - сонечко.
Я вмощуюсь на дивані. Ти також. Береш до рук гітару. Ти навіть не уявляєш собі, як ви пасуєте одне одному. Наче створені на замовлення. Починаєш грати. Руки вправно бігають по грифу гітари. З кожним новим акордом відлітаєш у якийсь інший світ. Хочеться туди з тобою. Так цікаво спостерігати за твоїм обличчям в ці моменти. Твоя музика чудова. Ти, мабуть, і сам не усвідомлюєш, на скільки. Заплющую очі від насолоди. Тепер я теж тут, у твоєму світі. Не знаходжу слів. Ти наче малюєш різнобарвні картини на чистому білому полотні, малюєш їх за допомогою звуків. І ось переді мною постають у всій первісній красі Весна, Літо, Осінь та Зима. Періодично розплющую очі. Пориває поцілувати тебе, солодко та ніжно. Прошепотіти на вушко "дякую (за те, що пустив мене у свій світ, за те, що поділився такою важливою і прекрасною часточкою себе)". Та знову не наважуюсь. Нічого. Твої губи самі знайшли дорогу. Невимовно ніжний. Звідки такі беруться? Спасибі. Полегшало.
Ти такий турботливий. Мені б хотілось мати такого поруч. Нарізаєш салат. Періодично цілуєш. Мені подобається спостерігати за твоїми руками, а також за обличчям.
– Коли ти лежиш з заплющеними очима, у тебе дрижать кутики губ, чому?
– Чесно? Я просто давно так часто не посміхалась. І тепер я вже виснажена посмішками. Серйозно. Всього за два дні. Я просто відчуваю твій погляд навіть з заплющеними очима, і мені хочеться посміхатись знову і знову.
Будь ласка, не піднімай очей, мені доведеться посміхнутись. Я просто не можу не посміхнутись. Ти ж сяєш, сяєш прямісінько переді мною, сонечко.
Твій погляд усюди, не знаю, де дітись від нього. Починаю відчувати залежність. Хочеться сховатись. Не вистачає тебе. Хочу забирати твоє тепло, вбирати в себе. Натомість тікаю. Відштовхую тебе. Зачиняю двері, зашторюю вікна, заліплюю усі дірочки. Я боюсь звикнути до світла і тепла. Адже в тобі його так багато. І коли поїду, що я робитиму тоді? Я звикла віддавати. Але грітись самій так приємно. Роблю дурницю за дурницею. Сподіваюсь, що чиню вірно.
– Шкода, що ми майже не буваємо наодинці...
– Так, шкода. Мені стільки всього хочеться тобі розповісти, стільки зробити... Натомість вдається лише помовчати.
Зірки, дерев'яна гойдалка, твоє тепле тіло, запах цигарок на твоїх руках. Затишно. Тихо. Спокійно. Пригортаюсь до тебе міцніше. Знову хочеться обійняти. От дурепа! Стала заручницею самої себе. У цьому світі так рідко вдається робити те, що хочеться. А тут сама себе стримуєш. Ображаюсь на себе.
– Що це?
– Кріплення для ангельських крил. Я їх просто зняв.
– І справді. Ти янгол. Навіть крил не потрібно. Ти мене врятував. Чесно. Саме ти. Янгол з усміхненими очима, неймовірною посмішкою та красивим довгим волоссям.
– Мені сподобалось тебе цілувати. Вибач, якщо мене інколи клинить. Я просто хочу, щоб тобі було тепло і затишно. Мені добре поряд з тобою. Але ти закрилась від мене. Тобі не вистачає відкритості.
Сміюсь з себе. Чому я так поводжусь? Мені ж теж сподобалось. Мені також добре з тобою. І я відкрита людина насправді. І навіщо я все зробила навпаки?
Ти сидиш на пристані. Я тебе бачу. Спостерігаю за тобою. Поглядаю час від часу у твій бік. Вітер розвіває твоє волосся. Це, мабуть, приємне відчуття. Тобі там добре одному. Ти ж сонечко. Та все одно мене пориває підійти і обійняти за плечі. Все більше шкодую за скоєним.
А сьогодні у нас ціла ніч. Я рада нарешті побути з тобою удвох. Кортить відчути твою руку у своїй. Але я зробила свій вибір. Що вже тепер? Ми пропустили маршрутку. Тепер сидимо і чекаємо на зупинці трамвая. Збоку гуляє котиик. Я пориваюсь його погладити. А ти забороняєш. Ти також котик, справжній і такий ріднесенький, але я заборонила собі тебе гладити. Тепер караюсь цим. Придушую поривання. Ми дістались на місце. Ніч короткометражів. На екрані захоплюючі історії. Миттєвості. В ріал-таймі також миттєвості. Я ловлю твої емоції та враження. Ти навіть не помічаєш. Карбую у памяті. Хочу тебе обійняти. Чому з тобою так добре? Невимовно добре. Роблю усе можливе, аби відчути твій дотик. Я знаю. Тобі також цього хочеться. І ось ти нарешті помітив мої спроби. Твоя ніжна рука. Так приємно. Ти поряд. І знову лякаюсь своїх власних бажань. Забираю руку і дуюсь на себе. Навіщо я це зробила? - Мені ж було так приємно.
Дощ.
– Наша улюблена погода.
І справді. Так вчасно. Я б з радістю відпустила себе тієї ночі. Що таке дощ, коли поряд сонце? Коли ми дістались додому, вже світало. Ти взяв мене за руку і я не заперечувала. Я ж цього сама хотіла. Хотіла, щоб заразив мене поцілунками так само як сонним позіханням. Я справді хотіла. Але не могла. Чомусь. І знову відпустила надто швидко, проти волі.
Сидіти у тебе на колінах приємно. Та я турбують чи тобі, бува, не важко. Перепитую. Ти цього не розумієш, адже тобі приємно. Прохолодно. І знову ти мене пригортаєш. Я цьому рада.
– Шкода, все ж, що ми не живемо в одному місті. Ми б не скучали. У нас стільки спільного. Шкода. Не уявляєш навіть як шкода. Сиділа б так вічність. З тобою. Та чомусь знову порушую спокій. Іду.
А сьогодні ти якийсь прохолодний, відчужений. Чи, може, то я просто вже сумую за тобою. Лежу у тебе на грудях. Я дуже не хочу, щоб ти йшов. Та вже давно засинаю. От би заснути отак, поруч з тобою. Та ми не самі. І це залишається лише бажанням. Ти ідеш, і коли я побачу тебе знову, востаннє, ти будеш ще прохолоднішим і відчуженішим. Мабуть, у тебе на це свої вагомі причини. Адже це просто короткометражка тривалістю в девять днів. А навколо ще ж є життя. Твоє життя. Моє життя. І я тебе розумію. Намагаюсь зрозуміти. Ти написав, що сумуєш за мною з другого дня мого перебування тут. Я теж за тобою сумую.
Я все ще чекала, що ти прийдеш. Але та ніч все одно була чудова. Чудовими були зорі і місяць, ритимічне похитування качелі і шум хвиль, а ще вогні міста, цигарковий дим і твій тепленький пледик. Так. Це була чудова ніч на самоті. Одна з найкращих. Але все ж шкода, що тебе не було поруч. Мені завжди не вистачатиме сонечка.
ID:
283449
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.09.2011 21:33:07
© дата внесення змiн: 08.01.2014 18:22:26
автор: Інга Хухра
Вкажіть причину вашої скарги
|
