За вікном гуляє вітер,
Сипле дощ краплини,
Шляхом Львів – Почаїв їде
Наша група нині.
Хто швиденько вранці встав,
Хто ще спав міцненько,
Дощик всіх угамував,
Всіх приспав швиденько.
Лиш водій Сергій не спить,
Мчить в таку негоду,
Всю дорогу нам терпить –
Дякувати Богу.
Прокидаюсь – муза зве,
Щось пишу тихенько,
Що є грішне, що святе
Думаю з раненька.
Що за гріх, - питаю я, -
У житті – кохання?,
Чи у юності лише
Є оці блуждання?
Чи писав колись і хто
Про оце трактати,
Чи це кожен насвій смак
Має мудрувати?
Як заставити когось
Себе покохати,
Чи примусити себе
Когось не кохати?
Як сказати і піти,
Якщо серце рветься,
Відпустити чи ж пройти
Кому удається?
Де написано кого
У світі кохати?
Як примусити його
Увагу звертати?
Як кохаються удвох
Молоді і юні,
Всі плескають, все чудово,
Ну просто „в ажурі”!
Як зустрінуться ж колись
В світі два серденька,
що вже мають „половинки” –
Матінко, рідненька!.
Чого тільки не накажуть
Ті ж самії люди!...
Але ж у цих теж кохання
На двох одне буде?!
Як і що питаю я
У Бога поради,
Бо лиш він на те усе
Може дати раду.
А, Ви, люди, помовчіть,
Нехай краще тиша
Вас усіх угомонить –
Бог все таки вище.
Всіх розсудить по ділах,
Повірте на слово,
Чи пов”язли у гріхах,
Чи грішите словом.
Як мальовані будуть,
В мене в храмі губи,
То це буде гріх мені,
Бог мене осудить.
За осуду ж вашу Бог,
Певно, Вам укаже,
Бо у Біблії давно
Святий про це каже.
Не судіть когось
І Вас хтось судить не буде,
Щоб і вам так не прийшлось –
Як нам, добрі люди.
Під такі мої думки
Прокидались інші,
Якби тільки знать могли
Про що я тут пишу?!...
Хто поснідав, а хто – ні,
Перед ходом в Лавру,
Від думок отих мені
Вже не до сніданку.
Перед нами мов стіна
Височіє замок.
Мати Божої стопа
Тут ступала якось.
І з тих пір у цім краю
З уст в уста лунає –
Різні творяться дива,
Зцілення бувають.
Піднімаємось усі
До воріт священних,
Дощ вмиває без жалю
Геть усіх стражденних.
Прихожани йдуть і йдуть.
Хоч служба триває,
Нам священника дають –
Гарно промовляє.
Тільки хочеться мені
Піти до Ікони,
Божій матері вклонитись,
Попросити долі..
Для родини, для сім”ї,
Та й для себе звісно,
Покаятись – при житті
Ніколи не пізно.
Помолилась, попрохала
Діву заступитись,
Жаль, з дитинства не навчена
Правильно молитись.
Прочитала Отче наш,
Прости мене, Боже,
Як прийду вже в другий раз
Вивчу щось пригоже.
Ну, а далі вже пішла
Свічечки шукати,
Щоби часточку тепла
Й від себе додати.
Ноги мокрі від дощу,
На те не звертаю,
За здравіє заказати
Ще у храмі маю.
Обходила всі двори,
Усі закаулки,
Поки таки не взяли
В мене ті писульки.
Скільки людей їх здає,
Коли ж їх читають,
Якщо кожен подає
Душ за двадцять, мабуть.
Хай поможе їм Господь
У їхніх молитвах,
За здоров”я, за народ
І за Україну.
Ще куплю на всю родину
Проскурки і воду,
Помолюся і покину
Лавру на сьогодні.
Даю слово неодмінно
Сюди повернутись,
Щоб до мощів поклонитись
І в „дірку пропхнутись”.
Дірка та вже двічі снилась
Мені ще раніше,
Пройти її не судилось,
Таки, мабуть, грішна.
Прости, Боже, що вже грішні,
Видно, думки маю,
Як з сарказмом оці вірші
З мене вилітають.
Прости мене, коли можеш,
Але як же бути,
Коли в Храмі Господньому
Бізнес роблять люди?
Не пожертвами на храм
Собі заробляють,
А кіоски і ларки
Всюди наставляють.
Там свічечки продають,
Там хрести – цепочки,
І проскурочки дають,
Навіть у кульочки.
І водичка вже свята,
Не ось так – за гроші,
І на все свій прейскурант,
Прости мене, Боже.
Це виходить, коли так,
В церкву, як в лікарню,
Вже без грошей не підеш –
Бо все буде марно.
Ні тобі, „за упокой”,
А ні літургію
Не закажеш просто так,
За хліб чи олію.
Прости, Боже, за гріхи,
І за ції строфи,
Може винесуть попи
З них які уроки.
І не тільки – бо вони,
Й простому народу
Слід подумати над тим
Де молитись Богу.
08-10.10.2011 року.
ID:
290284
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 02.11.2011 13:00:28
© дата внесення змiн: 02.11.2011 13:00:28
автор: Neteka
Вкажіть причину вашої скарги
|
