Не знав в житті я більших втіх,
Ходив на сповідь аж до глоду,
Піднявши рясу тихо з споду,
Молив за гріх, бо знав, що гріх…
Скропила з-під хреста вода,
Душа до Бога спішно лине.
Вона ж була, немов калина –
Така безжурна й молода…
Докіль її не звабив ніччю –
У келії не поєднавшись,
Як то було з людвою завше –
Пообіцявши щастя тричі.
Пообіцяв, що все покину,
Що в монастир не повернуся!
Прости тепер мене, Ганнусю,
Що відцуравсь тебе й дитину…
Чернецька клятва в’їлась в тіло,
Був храм – тепер лиш попелище,
І вітер дикий ревно свище –
Докіль на Суд не забіліло!
Свічу за покритку поставлю
Й до Бога тихо помолюся:
Прости ж її, мою Ганнусю,
Їй лиха не спошли лиш краплю!
Мене ж картай і не прощай,
Плюндруй, катуй, товчи нестямно…
Щоб не зволік із шиї камінь,
Удруге, щоб не втратив рай.
20 грудня 2011 року
