Застелило небо хмарами сірими,
Загадкова людина навпроти, зла,
Страшна. В руках книга з малюнками білими,
І навкруги тільки біло-червоне полум'я...
Все у ньому горить, тону у гріхах,
Він кричить до мене словами незрозумілими,
Обличчя спотіло, на ньому знак,
Він кричить ! Cлині на всі сторони розлетілися ...
Упала одна і засохле дерево виросло,
Мертве дерево схватило мене за ноги коріннями,
Друга впала і побачив життя своє не своє,
За кілька секунд пролетів між поколіннями,
Я не знав нікого, та не міг втекти,
Очі покрились червоно-бордовим кольором,
Я мусив дивитись на вчинки бридкі,
До яких відношення абсолютно не маю,
Масові вбивства і ріки сліз,
Покривали землю як вода, тільки з крові,
Я бачив людей не ззовні, а скрізь,
Не хотіли ніскільки, та жити мусили,
Коханки смерті біля барної стійки,
Прикривали ніж під пахвою захований,
Моря алкоголю розбивали стійких,
Степи і поля героями встелились похованими…
Ти до чого ведеш? Я і сам вже блюю,
Що ти хочеш мені показати?
Для чого тепер перед тобою стою?
Я не винний ні перед кім чоловіче ...
Я не твій пророк ! Ні майбутній, ні теперішній,
Мені ніхто все-рівно не повірить,
І книга твоя з малюнками білими,
Не добро, а тільки страх і злобу віє ...
Вириваю волосся шматками,
Що ти хочеш від мене ? Чому саме я ?
Йди до інших, і їм розказуй про гноблення,
Від яких я просто блюю слиззю незрозумілою…
Верещить, весь у слині, обличчя гниє,
І показує вже людей мені знайомих,
Я впевнений чоловіче, це не моє …
Та в мавзолеї сиджу, і мій вигляд мені не знайомий …
Перед будинком паркан, навколо чума,
Люди ходячи гинуть від кулі бродяги,
Навколо віє зима, не зима,
Та й літо уже, за пляшкою портвяги,
Згадують заливаючись дешевим вином,
Убивають себе у собі за забаву,
Проститутка безбожна сидить під столом
Й гострить ніж, що так міцно ховала під пахом ...
Біднота і убогість гуляє по вулиці,
Я не можу впізнати себе зі сторони завзятого,
Навіщо сам вбиваю усіх на околиці,
Для чого несу твою книжку кляту … ?
Я не розумію тебе чоловіче !
Ти мені ніхто і впізнати тебе я не можу !
Мене від люті зараз кине в вікно,
Хто ти є? Чому ж сказати не хочеш?
Слухай, хрипить він на вухо мені,
Слухай, ти блукав одного прекрасного дня по місту,
Втомлений буденним життям і коханням,
Випив води, було спекотно, було літо,
І зустрів дівчину прекрасну, незайману,
Це вона у всьому винна,
Це вона дала книгу нарядну,
Це її гірка тягуча слина,
Отруїла тебе, і твоє вино так невинно і геніально ...
Ти читав ... ти читав її ночами і днями,
Як навіжений хотів все більше і більше,
І коли став практикувати, і з плями,
Ти створив зайчиків сонячних, які плигали як діти ...
Це було дивно і цікаво,
Так ... Я пам'ятаю це захоплення,
Коли мавпа розмовляла чисто і яскраво,
А ти з неї зробив на ялинку оздоблення ...
З кожним днем все зліший і зліший,
Ти ставав як наркоман бездоганний,
Тільки ось руки не типлися, та більше
За все, ти прикривав свої душевні рани.
Мучило воно тебе із дня в день,
Гризло ночами, і в підвалах завалених,
Тілами твоїх ворогів полонених,
Гниль чуми за нами слідувала і наглядала ...
І ось став ти дорослий,
Із славою вкраденою,
Із владою в руках,
І безмежних зв'язків порочних....
Для нас стало мало, ми хотіли ще,
Ще слави, ще крові і грошей проклятих ...
Я гортав свою книгу і найшов те,
Що зробило мене шісткою і пацюком,
Я для Диявола готовий був душу продати
Аби привязатись з нею міцним ланцюгом ...
Та не все сталось як гадалося,
Як хотілося і як показувала історія,
Не один попав в чари дівчини клятої,
Не один верещав ім’я її порочне.
Великі і відомі люди нею володіли,
Чи то дівчиною, чи то книгою,
Не тільки ми все більше і більше вбивати хотіли,
Та я знаю ради чого,
Я знаю,
Тому що сам під її дудку як навіжений витанцьовував ...
Це ми в цьому винні !
Кричав хриплим голосом ...
Це ти і я світ знищили ...
Ти це я ! Кричав із наголосом ...
Я не вірю тобі гнилий чоловік,
Я аж ніяк не можу бути тобою,
Мав би змогу то врізав би поміж вік,
Та ти наволоч окутав коріннями ноги.
Як так склалось що ти це я ?
Як я міг дійти до такого?
Я не вірю я сплю, це все сон.
Це життя :
Кричав чоловік проклятий.
Відпусти тебе прошу, і що ж я зробив
Що мене ти так нагло мучиш?
Не ту дорогу чи річку переплив,
Перед ким я провинився? Чуєш ?
В мене часу нема, помираю в пітьмі
Все що треба я все розказав вже,
Огляньсь навкруги, ми усі у лайні
І без нас так усім краще буде ...
Так, це ми в цьому винні,
Кричав захрипаючим голосом ...
Ми з тобою у двох,
Ти і Я ...
Майже всіх погубили ...
Через нас чума почалася?
Ти маєш це закінчити!
Те що ще не розпочалося!
Суд присяжних так вирішив мене прикінчити ...
Він вийняв пістолет заряджений,
Поклав його мені у долоні
І зник як з’явився, неждано, негадано,
Приклавши два пальці до моєї скроні …
ID:
304510
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 05.01.2012 21:06:51
© дата внесення змiн: 05.01.2012 21:06:51
автор: Віктор Непомнящий
Вкажіть причину вашої скарги
|
