Вікно впивалось в душу ліхтарями
І дощ
Чи сніг
Чи що там моросило…
Де та зима, якої я просила?..
Де ті слова, що промовчались нами?...
До біса вечір.
Він тебе не бачив.
Ховався в ковдру, пив самотню каву,
Жбурляв об стіни книжку нецікаву
І безпардонно ліз мені на плечі.
Чекав когось,
На ключ замкнувши двері,
Курив самотність,
бив ногами ліжко…
Твердив собі: «зажди, мужик, ще трішки…»
блукаючи в кімнаті, як в печері.
Якісь абсурди малював на стінах,
Зітхав і нудив,
Тицяв пальцем в стелю,
Мов креслив там Атоміум Брюсселя,
Який не бачив навіть на світлинах…
Мабуть, вже марив, бо із кимсь балакав
Та щось про «не діждався» промовляв…
І в мене на руках,
як немовля,
Вмирав нечутно і тихенько плакав…
Самотній вечір…
Він уже не бачив
Як простягалась ніч у цілу Вічність,
Як ліхтарів засніжена трагічність
Тобою запивала
порожнечу…
