Грайливо листям дерева
Тріпочуть вечірню вуаль,
Де меланхолія літа старого
Потроху навіює жаль.
Ніщо не зникає безслідно,
Здається, у серці життя,
Лише у безлюдність емоцій
Проникне душа скрипаля.
Заплаче грайливо тим листям,
Сміятиметься, мов немовля,
А літо згоратиме містом,
Пожовкне потроху земля.
Так мовчки, спонтанно, безслідно
Залишиться місто безлітньо,
Безлюдно накрите вуаллю,
Без скрипки, жалю і рояля.
Тут - зрозуміло, та почуття не зовсім висікаються, схоже на отпис, не зовсім, звичайно...Можна подумати над твором, тому що цікавинок - безліч у ньому!!!
Шабо відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відвертий аналіз. Це для мене більш висвічує правдивість.
Дякую!
