Я сиділа на старезному кріслі і загубленим поглядом дивилася на виключений телевізор. Вечоріло… розгублені сонячні промені ледь-ледь долітали через вікно у затихлий будинок, і падаючи на моє руде волосся, створювали приборкану пожежу. Я сиділа непорушно, і лиш моя душа блукала у власних лабіринтах думок, які майже щільно переплелися з хаосом.
Двері відчинилися, і у кімнату галасливим тупотом забіг мій двоюрідний братик, й нічого не питаючи зручно вмостився на колінах і обійняв. Я повернулась до реальності і нишком посміхнулася:
--Саша!(а саме так його звали)ти дорослий чоловік, вже перший клас закінчив!ану, злазь!—я ніби сердилась, а самій так приємно…
--Я тебе люблю, -- пролунав тихий голосок, і малий ще сильніше мене обійняв.
--Що тобі на цей раз потрібно?
--Прочитай мені казочку, будь ласочка.
Я полізла до верхньої полиці в шафі, щоб дістати потрібну книгу, але трохи похитнулася і на підлогу гепнувся фотоальбом, який, як на зло, відкрився на найболючішій фотокартці…
…Так були трирічні малі, які весело бавилися конструктором. Хлопчик, а саме Саша, засмаглий з великими темно-карими, аж чорними, очима, і дівчинка – Юля… світловолоса з блакитними, як небеса, очима, світла шкіра…вона була схожа на янгола…і вона ним стала…
« між малими різниця всього місяць. Виросли разом, грались разом, вчились ходити разом, говорити теж разом, от тільки в школу разом не пішли…Юля померла в чотири роки…»
--Хто це?—Саша тицьнув пальцем на фото.
--А ти не пам*ятаєш?—в горлі став комок, говорити було так важко…до болі важко…
--Ні.
--Це—Юлечка, твоя сестричка.
--А де вона зараз?
--Вона…вона на небі.
--Там де хмари? Чому я тоді її не бачу?
--Ні, вона вище…вона янгол, який нас охороняє…
--Вона пішла від нас? Вона померла?
--Так, вона пішла від нас…але вона дуже нас любить…--моє серце зжалося, і здавалося що вже е витримає ні одного запитання…
--Якщо вона нас так любила, тоді чому вона пішла?
--Тому що Боженько забрав її до себе, в рай…
--Бог її вбив?
Я не могла більше нічого сказати, на очі навернулися нестримні сльози, а по тілу замість крові, наче запустили льодяну воду, яка своїми гострими крижинами щосекунди розрізала серце… все глибше і глибше… в тому місці, де три роки тому відірвали шмат серця, який належав Юлі… В тому місці, де рани не загоюються ніколи…
ID:
349567
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.07.2012 12:30:13
© дата внесення змiн: 19.06.2015 01:36:35
автор: Жабокрик
Вкажіть причину вашої скарги
|
