Пестили уривками повісті
вуха малолітньої повії.
Затерпли ноги у позі лотоса,
і шумно в деревах вітер виє.
Скрипи ліжка в нічній тиші;
здавлені крики - терпка ненависть.
Думки-слимаки сповзаються в ніші -
виразки збоченої псевдорадості.
Дисонанс дихання - проформа страху.
"Сонце, тікай!" - мозок скандує.
Не може оговтатись від жорстокого траху,
як ранок залишки ночі каструє.
Кричати - безглуздо: життя єдине.
Туман з похмілля хоче пити.
Терпи, ст*рво, іще годину -
пізно вже намагатись жити.
(14.06.12)
