(за Труменом Капоте)
Ти залишила хустку. Ти у пустку пішла.
На руці пташеня лементує мале.
Твій улюблений птах ціле літо волав,
ціле літо волав клятий птах: «Луламей!
Луламей-Луламей-Луламей!»
Я поїду шукати – і повернешся ти,
тихо зайдеш до хати, переступиш поріг.
Там улюблений птах твій, його я зростив.
І образишся ти, що я сам не зустрів.
Вітер вільхи за домом хита, Луламей.
І здичавіло серце, як птах, Луламей.
На жердині хустина твоя, Луламей, –
наче прапор! Єдина моя Луламей.
В неймовірних літах не вгамується птах.
Всі розважливі люди сидять по хатах.
Луламей не людина. Луламей, ти – звіря.
Луламей, ти єдина, хто і птах, і зоря.
Ти рослина, ти хвиля, ти камінь, ти глей…
Луламей. Луламей. Цілий світ – Луламей.
Божевільний не бачить хвороби в собі.
Не було Луламей, є – невтрачений біль.
У картатім халаті підійду до вікна,
сірим птахом волаю: «Це вона!
Луламей! Луламей! Це вона! Луламей!»
1980
Луламей не людина. Луламей, ти – звіря. Луламей, ти єдина, хто і птах, і зоря. Ти рослина, ти хвиля, ти камінь, ти глей… Луламей. Луламей. Цілий світ – Луламей. Божевільний не бачить хвороби в собі. Не було Луламей, є – невтрачений біль...
Самое светлое в нашей душе то, что мы не успели затемнить временем
Ник.С.Пичугин відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ник.С.Пичугин відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за увагу, пане Пантелію. Рідко хто на сайті подорожує минулими публікаціями, здебільшого обмежуються поточними. Приємно, що у мене є читач. Ник.С.
