Я чую крізь сон, твою незавершену дотиком тишу,
Над сотнями звичних шляхів та років невблаганних ,
Над дріб'язком - спраглих ,порожніх благань,
Над небом….
Для тих, хто іще сподівався,і можливо на краще,
Хто вірив в кохання, яке і створило той храм,
Там мовчки сидять, заповнені тим передзвоном,
Так вдосталь. Гармонія подиху поруч жила,
Там добре, і сяйва від куполів дуже багато,
Багато миттєвостей, фарб, і простої свободи,
Яка доторкалась асфальтів та вулиць, - і нас…
Бо ми ж і жили в тому дивному храмі, там ми…
Та Востаннє…
І вже розчинились в чужих молитвах і словах.
Я чую крізь сон, твою незавершену дотиком тишу,
Вона знову й знову, немов те тавро, щосекунди ,
В мені приживалась у довгу, сполохану осінь,
Над небом…
Де закінчились з- поміж шляхів наші сходи…