Хочеться петь и летать.
Летать и петь.
И не думать о ваших словах.
Ваших жестоких словах.
Хочется просто дишать.
Вовсю дишать.
И не знать ничего про тебя.
Не знать никого до тебя.
Земфира «Чайка» 2013
Нічого не змінилося, казала я собі… Нічого не змінилося, повторювала твої слова лежачи на ліжку.
Вже 4 цигарка підряд… Ніколи не думала, що це для тебе нічого не означатиме… Мені байдуже, який сьогодні день і яке сьогодні число, який місяць, і взагалі яке століття. Я потрапила в свій власному світ з руїн, який якось дивним чином застряг між простором і часом.
Четвертий день не виходжу на роботу, не маю сили, не маю бажання, не хочу нічого…
Спитаєшся чим займалася? Нічим, правильна відповідь буде… Цілий день валялася на ліжку, курила, пила каву, і плакала. Стримувати себе вже не в силі… Сьогодні четвертий день, як ти дав мені зрозуміти, що я для тебе ніхто…
Чесно кажучи, не очікувала іншого, давно вже втратила віру в щось світле і чисте.
Кажуть, якщо в житті в якійсь сфері не щастить, то в минулому видно Ти дуже напартачив. Цю фразу я почула від своєї подруги, і якщо задуматися, можливо воно є так. Згадуючі останні сім років життя, я розумію скільком людям я зробила боляче, скільком вирвала з грудей серце і викидала його геть. Тепер це усвідомила, і лише після того, як відчула це на власній шкурі….
Телефон мій мовчить… В Контакті жодних повідомлень, хоча в друзях маю 325 людей. Тепер я розумію, що всім байдуже…
Коли в мене все в житті добре, мене оточують люди, і лишень коли в мене починається чорна полоса всі кудись одразу зникають…
Ось четвертий день я на одинці сама зі собою… Більше не існує нікого…
На підлозі валяється вже велика кількість сміття, серед якого перважну більшість займає шматки туалетного паперу, які успішно заміняють мені серветки… Моя кімната в даний момент нагадує мені смітник… в якому я знаходжуся…
- Цікаво це все, життя моє купа сміття в смітнику…,- посміхаюся, промовляючи це в слух.
- Я вже не маю сили – кажу я не відомо до кого… Швидше всього
до себе самої…
Треба лягати спати, вирішую нарешті я,і лягаю на розстелене ліжко, на якому так само, як і на підлозі розкиданий різноманітний мотлох.
«Ось і все,- проноситься думка в мене в голові…
« Боже, дякую тобі за сьогоднішній день, не хай завтрішній день не буде гірший за сьогоднішній… Хоча куди вже гірше… Подбай про мою родину, подбай про друзів… Хоча які друзі в мене… Боже допоможи мені, я дійсно не знаю, що далі робити, як далі бути… Дай мені ще один шанс…Я дуже хочу жити в щасті, але усвідомлюю, що на те не заслуговую…» - ось такі були мої останні слова перед сном.
Прокинувшись відчуваю таку легкість в тілі, моя голова порожня від думок, мій розум чистий і ясний, як ніколи. Посміхаюся, хочу протерти очі рукою, і розумію, що не маю рук… Подумала спочатку що то сон, але… Замість рук в мене білі крила… Хочу закричати, а з уст вириваються якісь дивні звуки, які ні нащо не подібні… Боже що зі мною? Хто чи що я від тепер?
Ні, це швидше всього страшний сон, від якого потрібно негайно прокинутися. Закриваю очі, і кажу собі: « Це все сон і не більше, я прокинуся знову в своїй кімнаті в свому власному тілі»…
Проходять хвилини, але нічого не змінюється… Я відважуюся опустити погляд на тіло, і о Боже… В мене тіло білого птаха… Намагаюся піднятися на ноги, зістрибую із ліжка і падаю пластом вниз… Падіння було досить болісним, відразу занило в моїй шиї і від тепер у моїх крилах. Перші кроки даються з важкістю, не можу знайти центр тяжіння. Ось крок, і я вже на землі носом в підлозі, ой вибач клювом в підлозі. Підводитися на ноги з допомогою крил, дуже тяжко, були б руки, можна б було в них би спертися, а так приходиться зібрати всю свою волю в кулак і мовчки привставати. Наступні кроки вже більш впевненіші. До дзеркала залишається декілька метрів, але так, як я ще не володію своїм новим тілом, для мене це колосальна відстань, на подолання якої витрачаю добрі хвилин двадьцять. Нарешті і ця перешкода зостається позаду. Підходжу до дзеркала і о Боже, я бачу своє відображення… На мене дивиться середнього розміру птах, з біло-сірим оперінням, з чорними мітками на голові та крилах, злегка загнутий на кінці дзьоб і з перетинки на ногах.
Хто я? Чайка???
Мала б злякатися того, ким стала, але зрозуміла, що мої молитви були почутими. Нарешті я отримала допомогу від Всевишнього.
«Дякую» - кричу, але замість слів, виходять не зрозумілі звуки. Проте мене це вже не турбує. Я щаслива і вільна, як в небесах птах.
Всі минулі проблеми зосталися позаду, переді мною нове життя, можливо довго буду звикати до існування в пташиному тілі, але так давно хотіла почати все з початку. Тепер я маю шанс і можливість.
На даний час мене взагалі не цікавили наслідки мого перевтілення, як відреагують батьки, знайомі, мої роботодавці. Мені просто було байдуже, я отримала шанс, на який заслужила, чого прагнула – свободу і спокій. Так як чайки, живуть поблизу моря, я обов»язково полечу до нього і залишуся там на вічно. Оселюся на його берегах, навчуся ловити рибу, і просто літати над безмежними просторами. Купатися в поодиноких променях сонця яке тільки починає підійматися на небосхил. Ловити кожною пір»їною крил подих морсьокого вітру. Таке життя для мене в минулому було утопією, зараз – це моя реальність та моє майбутннє.
В раз я розумію, що моя кімната починає давити на мене, мені мало місця в цих чотирьох стінах. Інстинкти беруть своє, єдине зараз про що можу думати, так це лише про небо. Розправити крила і пірнути на зустріч новому життю.
Добре, що на дворі літо, і балкон був відчинений, так що добратися до волі можна було без перешкод. Це й шлях я вже долала з більшою впевненістю, адже потроху відчувала єдність з своїм новим тілом. Кожен наступний крок давався все легше і легше, так що дошкандибавши до дверей, вже впевнено стояла на своїх перепончастих ногах.
Добрівши до потрібного місця, я нарешті задумалася над тим, як виберуся на вікону раму. Адже ще ніколи не пробувала літати, і тим паче балкон був настільки заповнений різним мотлохом, що навіть знаючи всі ази польоту, б не змогла б навіть розкрити повністю крила не пошкодивши їх. І тут на допомогу мені прийшла драбинка, яка стояла вже декілька тижнів там.
Вже давно я хотіла помити вікна балкону, але все то відкладала на потім. Нарешті моя лінь мені допомогла… Якби не це, застрягла б в цьому місці назавжди без їжі і без ніякої надії на порятунок.
А так, я мала шанс, мала можливість втікти з тієї сірої буденості в якій вже давно існувала.
Не буду тобі детально описувати як подолала сходини драбинки, не хочу згадувати це… А результат був один, я стояла на віконій шибі балкону. Перед мною постав прекрасний краєвид нічного району, чомусь ніколи не звертала на нього уваги, хоча він на це дійсно заслуговував.
Нічні ліхтарі світилися неначе щось потойбічне крізь густий сивий туман, який огорнув порожні безлюдні вулиці холодною, густою та вологою пеленою. Навкруги панували лише тіні, такі примарні, що здавалося що потрапила до потойбіччя.
Піднявши голову в гору, побачила безмежне нічне небо, на якому мерехтіли меріади зірок. Була повня. На небі жодної хмарини, складалося таке враження, що всі вони опустилися на землю у вигляді туману.
Не повіриш, але здавалося, що це все бачу в перший раз. Таке враження, що до сьогоднішнього дня, мої очі були закриті. Яка я була сліпа, не повіриш, нарешті відчула себе живою, усвідомила що щось більше, а ніж просто людина.
Ти як завжди почав би зі мною сперечатися, але сьогодні не все як завжди.
Зараз все змінилося, змінилася я, можливо і змінився ти. А може й бути таке, що це все таки сон. Але від нього прокидатися не хочу. Я знайшла себе, нарешті за стільки часу, знаю що бажаю і чого прагну.
Проте залишилася одна проблема, я не вмію літати. І все моє тіло охопив первісний страх. Боялася поворухнути будь яким м»язом мого маленького тіла. Страх закував мене в свої кайдани, які з кожною секундою все більшим тягарем лягали на мої плечі. Просто боялася поворухнутися… Я думала, що якщо зроблю хоч один рух, зірвуся з рами і впаду до низу, де стану лише мокрою червоною плямою з білим пір»ям на асфальті. З ранку прийде двірник і зішкрибе мене, якимись своїми чудернацькими інстументами…
Так я і стояла, боячись зробити крок в будь який бік. Чесно не скажу тобі, скільки минуло часу, але мені здалося, що пройшла ціла вічність. В житті я ніколи не була сміливою, ти ж знаєш… Так і стояла на пів дороги до волі і свободи…
За той час мільйони думок промайнули в моїй голові, тисячі сценаріїв подій. І вирішила ризикнути… Мені і так не було чого і кого втрачати. Тепер я Чайка, а за птахою ніхто не буде вбиватися і сумувати, так що вирішила собі, що гра вартує свічок.
Розправивши свої крила підняла голову до неба, і звернулася до Всевидячого: «Боже, я вірю, що це зможу зробити, що вже готова до шляху, який ти для мене обрав, на який ти мені вказав».
Закрила очі та зробила крок здавалося, що в безодню…
І як на диво вітер з легкістю підхопив моє тіло. Кожною пір»їною відчувала повітря. Падіння не було, я в перше за своє життя ризикнула і виграла. Парила над своїм будинком, то стрімголов підіймалася до гори, то різко падала до низу. Всім своїм єством я відчувала політ.
Знаєш, це відчуття не з чим не можна порівняти. Ти одночасно розумієш, що вільний та залежний. Знаю, можливо це звучить дуже суперечливо, але це саме так. І залежність є лише від неба.
Ти робишся вільним від усього, маєш сотні тисяч доріг, і лише тобі обирати куди прямувати.
Я зробила свій вибір, я хотіла побачити море, оселитися на його берегах і жити там вічно, або ж стільки часу, скільки мені відведено у цьому смертному тілі.
Вирішила летіти на схід сонця, вже почала набирати швидкість, але одне дивне відчуття, почало мене турбувати. Ніяк не могла зрозуміти, що ще повинна тут зробити. Щось важливе забула, але що саме? І до мене дійшло, я не попрощалася з тобою...
Змінивши напрямок, попрямувала до тебе… Ця дорога зайняла не багато часу. Ось з висоти я бачу твій будинок, і не дивлячись на пізню годинну в твоєму вікні горить світло… Воно стало мені як маяком, для корабля, який протягом довгого часу боровся з морською безоднею… Це світло стало для мене маленьким променем надії, що в останнє побачу тебе…
Я підлетіла до вікна, воно було відчинене, зробила крок на підвіконня та зупинилася. Ти сидів і щось записував на листках, мабуть це були твої нові вірші. Мені так захотілося їх прочитати, адже ти знаєш, як люблю твої рими.
Випадково крилом зачепила горня з чаєм, і любий мій ти обернувся… Я побачила твої зелені очі, твоє обличчя, яке для мене було наймилішим та найріднішим у світі. В середині мене щось тьохнуло, я знала те скільки часу не пройде, але все ж буду душею завжди з тобою, до самого твого спокону.
Ти піднявся з ліжка, в твоїх очах було здивування… Маленькими тихими кроками ти підходив до мене, що б не налякати. В голові в тебе мабуть була думка: « З відки тут чайка?». А в голос ти сказав: « Дуринда, як сюди потрапила? Не бійся, тобі нічого поганого не зроблю»
А я і не боялася, знала, що в твоїх руках буду в безпеці.
Ось ти вже за крок від мене, зупинився і в твому погляді бачу ті грайливі вогники, які так обожнювала, яких мені так буде бракувати… Простягаючи руку до мене, ти ще на пів кроку наблизився.
За весь той час я навіть не поворухнулася, чекала з нетерпінням твого ніжного дотику. І ось ти вже біля мене, легесенько проводиш рукою, по моєму тілі. Моя голова рухається в сторону твоєї руки… як я за цим скучила…
Ти ніяк не можеш оговтатися від здивування, думаєш що це, мабуть, дивовижний сон.
Намагаюся, тобі сказати, що це я, що це остання наша зустріч… Але виривається дивні звуки… Якби ти тільки зміг зрозуміти, що це я, але життя не справедливе…
Ти бережно береш мене на руки, і пригортаєш до себе зі словами: «Дурненька, не бійся». І посмішка осяїла твоє обличчя…
Я потрапила до раю, на ті кілька хвилин, що ти тримав мене на руках. Якби чайки вміли плакати, я б ридала… Скільки всього хотіла тобі ще сказати, але вже пізно, ти все одно не зрозумієш ні слова…
Ставиш мене обережно на підвіконня і відходиш: «Тобі треба летіти…», я й сама це прекрасно розуміла…
Переступивши через вікону раму, в останнє озернулася на тебе, що б зберегти в пам»яті назавжди твій образ.
- Прощай, - сказала я і розкрила крила. Дуже тяжко було тебе покидати,
але повинна це зробити.
Я полетіла в ніч на зустріч сонцю.
Любий мій, ти ніколи не здогадаєшся, що тією чайкою, була я, в минулому людина, яку ти так образив. Але тебе пробачаю, адже від тепер реревтілилася всього лиш в чайку, для якої найголовніше в житт це політ над морем.
Присвячується людині, що повернула мене в реальність, жорстокими, але дієвими методами.
ID:
428619
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.05.2013 21:57:53
© дата внесення змiн: 23.09.2013 18:56:33
автор: Renka
Вкажіть причину вашої скарги
|
