Милий краю,
де твоя незаймана дикість,
чи є той яр, де лиш сонце золотіє,
де повні хмари наливаються рясним дощем,
де соколині крила неперебиті,
де переливається весняною аквареллю
річка-сестра
під іскрами зірок мерехтливих,
де широкі могутні крила орлині
несуть свободу?
Орле! Орлику!
Та... мовчи вже!
Бути хоча б вороном,
хоча б малим птахом
дитиною
з перебитим крилом,
хоча б бути голкою трави-матері,
що пестить ноги босі
й вмиває росою...
Хоча б гілкою сухою бути,
зірваною з дерева старого,
з-під пазухи верби сивої...
Бути хоча б пилом!
Летіти й не розбиватись
об груди гір Карпатських...
Орлику! Орле!
Брате мій дикий!
Чи є на крилах твоїх
в нитках пір'я міцного
хоч крапля, хоч подих райської волі
для нас,
невдячних, скупих й скутих,
чиї пальці ніколи не торкались
повітря свободного дикого,
чиї очі завжди з натхненням
взирають у небо святе,
та ніколи не розіб'ють
серце живе,
як ти б'єш щоразу свої крила
по променях сонця золотого?
