Не боявсь я ніколи людей,
Хоч найбільше їх треба боятись,
Та не варто низенько вклонятись,
Бо не кожен з людей - корифей.
По лиці пролягла борозна,
Срібло вкрило притомлені скроні,
Залишилися сльози солоні,
Вже майбутнього майже нема…
Старість лізе у душу сама,
Хоч душа рветься в поле весняне,
Ти радій, коли поруч кохана,
Тоді в серці цвістиме весна.
Пролетіли роки, наче мить,
Їх не можна ніколи забути,
Ми не можем всього осягнути,
Та проте нам приходиться жить.
Було б добре, коли б при житті,
Шанували ми душу і тіло,
Коли розпач, життя надоїло,
Пригадайте хвилини святі.
Дуже добре, коли по житті,
Чисте небо і поле безкрає,
Бо душа і в вогні не згоряє,
То ж шануймо ці миті святі!
Ваша правда: всіляке в житті буває і багато чого доводиться пережити, та ніколи не варто забувати про духовний хліб і про власну людяність. Хто замолоду шанував себе, той і старість зустріне зі спокоєм і теплом. Дозвольте маленьку поправку: "кожен з людей", бо мається на увазі корифей, а це слово чоловічого роду.
Віталій Назарук відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дозвольте маленьку поправку: "кожен з людей", бо мається на увазі корифей, а це слово чоловічого роду. 
