С. сидів на підлозі і акуратно складав у валізу, велику картату валізу, мною хаотично порозкидані речі. Я, все ще в скаженій ейфорії, плакала, сповзши з дивана на паркет.
С. поволі підвівся і сів у м’яке крісло. На акуратно випрасуваній білосніжній сорочці блищали дрібненькі крапельки крові і тоненька її цівочка – все це зливалося в єдину багряну пляму.
С. дивився на мене поглядом бездомної собаки. Я схлипнула, витерла чорну від туші сльозу і злісно кинула:
- Вставай. Не так вже і болить.
Тоді мені здалося, що С. мені співчуває. ВІН МЕНІ СПІВЧУВАЄ. Дивний.
С. підняв валізу, підійшов до мене і поцілував в голову.
- Крила…
- На антресолях.
Мені і німб С. не був потрібен. Я мала свій чудовий обруч з великим червоним маком. То нащо мені його?
С. неспішно рушив коридором. Це було настільки урочисто, що перед ним самі відчинилися вхідні двері.
С. пішов, а я ще билася в конвульсіях на холодному паркеті. С. ще повернеться – це я знала точно. Просто він не віддав мені ключі.
С. – то моя Совість. Чого С. – то чоловік? Бо тільки чоловік може так майстерно виносити мозок і красиво, за руку, підводити до депресії. І С. періодично йшов геть.
