пройде час
який ми висушим та зневоднимо
вистоїмо під своїм же сонцем
і пам’ятю завісимо вікна
і так буде найлегше
слухати осінні промови дощу
осінні напівзвуки гіркої деревени
з якої вітер бере акорди
сміх сталевих дротів де струм іде
господнів і далі
до самого вічного померанчу
так це ж підвіконня наше
що хмарою ледь не здалося
сумне і забуте тремтить від
зів’ялого ранку
що ходить до нас від часу
як виростимо дітей із місячних казок
то ліпше відразу ховати
холодні ковдри до літа
і начебто тепла вода ластиться
до серпневого тіла
але те все пізніше
ніяк не теперішнім небом
пройде час
котрий приготує нам пишний обід
із вітру поміж дерев блукаючого
та замріяних вогників
що літають ночами до янголів
пройде час
і благатиме нас залишитись
