Стогнали над краєм страшні буревії.
Знущання й наругу люди терпіли.
Мов листя розбурхане порозлітались.
Багато зігнулось, а інші зламались.
Не гнувся, не гнувся,Забувши про тіло…
Лиш інколи тихо Душа шепотіла:
«Будь обережним, тебе я попрошу.
Я смутку і болю уже не виношу.
Не витерплю більше самотність й образи.
Спинись, я молю тебе, зараз одразу!
Подбай, потурбуйся хоч трішки про мене.
Навіщо тобі світу вічні проблеми?!
Навіщо тобі люди злі і байдужі.
Ти тягнеш мене по дорозі в нікуди.»
«ДУше моя! -, промовляв він привітно.-
Я є тільки зараз, Ти житимеш вічно.
Не псуй своє щастя, не псуй свою вроду.
Ми маємо долю цілого народу.
Всі біди його, всі його сподівання
Розділимо разом із ним без вагання.
Те, що для тебе – хвилина терпіння,
Зростатиме довго, як добре насіння.
Комусь (хоч одному), я маю бажання,
Надії надати краплину останню:
Що день надійде – мрії знову розквітнуть
І справдяться милості давніх обітниць.
Зоря в небосхилі яскраво засяє
В наш край неосяжний() Господь завітає.
По між людьми мир навік запанує,
Ми врешті себе серед світу вшануєм.
спасибо...ну..., ты мне льстишь. 
