Чомусь не відразу на думку приходить чітке розуміння поняття «гаряча точка». Спершу з’являється буквальне сприйняття і перед очами виникають асоціації з червоними точками на континенті замість небезпечних районів з кривавими конфліктами. На щастя чи на жаль, проте ми чуємо за такі прояви агресії лише через засоби масової інформації. Хоча нинішня ситуація змушує замислитися чи не є ми безпосередніми учасниками кровопролитних конфліктів, чи є реальна загроза, бити на сполох для захисту свої законних прав та інтересів? Тим не менше − які б реалії не мали місце на території держав, державоподібних утворень − саме журналісти першими докопуються до правди і на блюдечку подають нам через засоби масової інформації. Часто-густо їхні права, здоров’я та навіть життя опиняються у небезпеці через бажання докопатися до правди.
Захист прав людини завжди був, є і буде необхідним та поширеним інститутом у галузі права, що з кожним роком отримує все більше прихильності та змушує активніше працювати омбудсменів з усього світу. Захист прав людини завжди починається з наявної правової бази держави, яка повинна чітко та грамотно регламентувати належний механізм захисту. В Україні наявна така правова база, яка виражається перш за все у формі законів.
Першим важливим актом у сфері захисту прав журналістів є Закон України «Про інформацію». Зокрема, умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику тягне за собою відповідальність
згідно із законами України [1>.
Не менш відомий Закон «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» відповідно до якого порушення прав журналіста, встановлених цим Законом, є наслідком притягнення до дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної або кримінальної відповідальності згідно з чинним законодавством України [2>.
Гарантії свободи діяльності журналістів передбачаються Законом України «Про інформаційні агентства», оскільки вони є суб’єктами діяльності інформаційних агентств. У законодавчому акті чітко зазначається, що однією з підстав відповідальності є незаконне використання чи вилучення продукції
інформаційного агентства [3>.
Нарешті більшу конкретизацію дає нам Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», де наголошується, що редакції (юридичні особи) засобів масової інформації можуть відряджати журналістів для виконання професійних завдань у місця надзвичайних подій за умов гарантування відшкодувань, обов’язкових виплат і пільг [4>. І вперше в цьому Законі міститься таке положення, що відповідальність за скоєння злочину проти журналіста у зв’язку з виконанням ним професійних обов’язків або перешкоджання його службовій діяльності прирівнюється до відповідальності за скоєння таких же дій проти працівника правоохоронного органу.
Конкретні санкції містяться у Кримінальному кодексі України за умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналісті та переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою [5>.
Насправді це не весь список нормативно-правових джерел для пошуку інформації у досліджуваній проблемі. Проте постає питання чи надають вони взагалі реальну допомогу і, якщо так, то чи її достатньо для забезпечення безпеки четвертої гілки влади у гарячих точках? Мабуть, що не повною мірою відбувається такий захист. З однієї сторони, це показує нашу державу як демократичну, правову, адже в нас все «гарно» розписано, санкціоновано державою та схвалено народом, а з іншої − ми надзвичайно слабкі практики, і норми, які зафіксовані в наших Законах будуть мертвими без їхнього належного застосування на практиці.
Необхідно зазначити, що окрім вітчизняних правових актів існує низка міжнародно-правових договорів що передбачають гарантії діяльності журналістів та відповідальність осіб, винних у перешкоджанні їхній професійній діяльності.
Це Резолюція Ради Безпеки ООН, прийнята 2006 року, Декларація ЮНЕСКО 2007 року та статут складений неурядовою організацією «Репортери без кордонів» в 2002 році для заохочення редакторів і медіа-керівників прийняли вісім принципів, щоб допомогти запобігти і зменшити ризики, пов’язані при відправці своїх журналістів у зони військових дій [6>. Зазначені принципи є необхідною закономірністю у роботі кожного журналіста, адже без зобов’язань як з одного боку ЗМІ, органів державної влади, так і самих журналістів, з іншого – не може плідно та злагоджено розвиватися співпраця на благо народу. Звичайно, сучасні засади правової держави не дозволять, щоб пошук гарячої інформації відбувався без вільної згоди на те самої особи, яка має володіти необхідним досвідом. Безперечно матеріально-технічне забезпечення, страхування та психічна підготовка забезпечать швидку та якісну роботу на будь-якому континенті.
Тим не менше, головною проблемою у сфері захисту журналістів під час збройних конфліктів є дещо декларативний характер правової бази, адже питання про захист прав журналістів набуло розголосу приблизно років 30 тому. На разі не відомі випадки, щоб когось із винуватців у посяганні на життя чи вбивстві українських журналістів у зонах воєнних конфліктів притягали до відповідальності. Хоча випадки смертей є непоодинокі, та видно це нікого не спиняє у вчиненні таких злочинів. Зокрема, Валерій Глездєньов та Тарас Процюк стали жертвами воєнного конфлікту в Афганістані та Іраку. З 1991 року українські журналісти висвітлюють воєнні конфлікти в різних куточках нашої планети. Спершу вітчизняні медіа у «гарячих точках» представляли всього один-два кореспонденти, але їхня кількість постійно зростала. Останнім часом, щороку більш як 10 українських журналістів, телеоператорів, фотокореспондентів виїжджають у «гарячі точки» або натериторії «заморожених конфліктів» [7>.
Відповідно до міжнародного гуманітарного законодавства, журналісти у зоні воєнного конфлікту мають право обирати з-поміж двох статусів. Вони можуть акредитуватися при одній з армій та вважатися військовими кореспондентами. Проте, в такому випадку, репортери ризикують бути сприйнятими як ціль іншою воюючою стороною. Хоча, якщо вони потраплять у полон, то матимуть статус військовополоненого. Журналісти, згідно з Додатковими протоколами 1977 року, також можуть висвітлювати бойові дії в статусі цивільного кореспондента. Тоді солдати жодної зі сторін не мають права їх атакувати. Однак, репортерам з таким статусом у випадку ув’язнення не надається й статус військовополоненого, а, отже, їх можуть судити за шпигунство [8>. Зазвичай за кордоном висвітленням певного роду подій займаються ще й так звані стрінгери – це незалежні журналісти, які не зв’язані жодним контрактом із роботодавцем, але страху й ризику у їхній діяльності більше, ніж у звичайного цивільного кореспондента. Без сумніву, стрінгери можуть посилатися на міжнародно-правові акти з метою захисту свої прав, проте у життєво небезпечні моменти ефективність такого посилання не завжди виправдана. Знайомою є ситуація, коли злочинні дії масово засуджуються державами, міжнародними організаціями, але конкретний спосіб вирішення проблеми не простежується. З одного боку, це страх завдати ще більшої шкоди, а з іншої – реальне розуміння того, що компроміс неможливий, оскільки закони однієї спільноти не завжди вдало вписуються у простір іншої.
Насправді, захист прав журналістів залежить від самих журналістів. Наскільки б це не професійно звучало, та це життєва правда. Людина, яка добровільно погодилася поїхати у саме серце заворушень має мати необхідний рівень підготовки. Практичні поради та настанови стосовно роботи журналістів у «гарячих точках» дають різноманітні недержавні організації (Institute for War & Piece, Reporters Without Borders, The Committee to Protect Journalists) та редакції найбільших світових медіа (Reuters, AP, BBC, AFP, CNN). Якщо така особа хоче себе захистити, то ні в якому разі їй не можна брати до рук зброю, оскільки її статус не комбатанта легко трансформується у статус воюючої сторони (комбатанта). Захист полягатиме перш за все у грамотній оцінці ситуації, а саме журналіст захистить себе вже тим, що:
1) довідається максимум корисної інформації про країну, куди треба їхати – це особливості культури, політична ситуація та мова. Останнє не мало важливо, оскільки освоєння базових фраз може цілковито змінити обстановку;
2) застрахуватися − це може зробити або ваш роботодавець або ви самотужки. І тут головне чітко дотримуватися страхових вимог, щоб у разі поранення чи смерті не виникло проблем із виплатою коштів. У 2003 році в Іраку українського оператора Тараса Процюка було вбито пострілом з танка, але оскільки він не був у бронежилеті, то в подальшому виникли проблеми зі страховиками;
3) матимете належне матеріально-технічне забезпечення. На жаль, таке питання потребує фінансів, а їх, як відомо, бракує і без таких поїздок. Якщо за кордоном великі медіа мають можливість провести спеціальне навчання та забезпечити найкращим «інвентарем», то в нас треба «все власними силами» здобувати;
4) подбаєте про ідентифікацію – тут, як кажуть, професія зобов’язує. Вас не повинні плутати з цивільним населенням, тому потурбуйтеся про відмітні ознаки;
5) психологічна підготовка є немало важливим елементом захисту, тому що адекватність, холоднокровність та чіткість ніколи не завадять журналісту в екстремальних ситуаціях.
Отже, століття інноваційних технологій та кровопролитних конфліктів чим раз голосніше закликає урегулювати питання захисту прав журналістів. Представники четвертої влади зазнають постійного нівелювання їхніх законних прав та інтересів, як з боку органів державної влади, так й зі сторони цивільного населення. Особливо ця проблема простежується у гарячих точках нашої Планети, де не є рідкістю порушення законів ведення війни, основних законів держав та навіть звичайних правил моралі. Це у свою чергу призводить до непоправної деградації суспільства через зростання рівня злочинності. Якщо держава врегулює механізм належного правового захисту журналістів, то цим вона впіймає двох зайців відразу. По-перше, забезпечення безпеки самих журналістів, а по-друге, наші громадянські права – вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію; вільний розвиток своєї особистості – будуть дотримані відповідно до Закону.
Література:
1. Закон України «Про інформацію» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, № 48, ст.650. – Ст. 24.
2. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, № 1, ст.1. – Ст. 41.
3. Закон України «Про інформаційні агентства» . // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1995, № 13, ст. 83 – Ст. 34.
4. Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, № 50, ст. 302. – Ст. 15.
5. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, № 25-26, ст.131. – Ст. 171.
6. Handbook for journalists // Reporters Without Borders (with UNESCO), 2007. – P. 6.
7. Скорик М. Прес-конференція 1 листопада 2007 року голови Київської незалежної медіапрофспілки: [Електронний ресурс>. – Режим доступу: http://human-rights.unian.net/ukr/detail/186092
8. Войтко О. В. Особливості роботи українських журналістів у зоні воєнного конфлікту: кваліф. Робота на здобуття академ. звання магістра журналістики. – К., 2009. – 81 с.
ID:
499460
Рубрика: Інше
дата надходження: 16.05.2014 22:23:14
© дата внесення змiн: 16.05.2014 22:23:14
автор: Ірина Калина
Вкажіть причину вашої скарги
|
