|
І слова нікому не скаже вона,
І навіть сльозинки не вронить додолу.
Уже промайнула не перша весна,
А він не вернувся і досі додому.
Вже вкрилась голівка інеєм вся,
І руки змарнілі за фартух ховає,
Зосталась одна, а на неї – сім’я,
Крихітка-син, і донька підростає.
Надіється сліпо на долю його,
Що не поросли на могилі барвінки,
Він ще повернеться у рідне село,
Звичайно найде свою любу домівку.
І в хаті до ранку не згасне свіча,
Вона ж бо освітить до рідних дорогу,
Бо в серці надія ще й досі жива,
Щовечора мовить ця жінка до Бога:
«Якщо ти забрав, то моє – поверни,
Без нього не милі ні ранки, ні ночі
Ти змилься над нами, Ти правду скажи,
Чи дай мені сни, хоч про нього пророчі.
Щоб знала чи довго його мені ждати,
Чи виглядати щоранку з-за поля,
Я вже не знаю, скажи мені, Батьку,
Ти передрік мені бути вдовою?»
Тихо шепоче до ранку молитви,
Зранку стирає сльозу, й до роботи,
Далі потрібно не мріти, а жити,
Далі – життя, а не тільки скорбота.
Вже промайнули десятки років.
Сім літ війни, страху, горя і втрат –
Там полягло скільки світлих голів,
В кожній сім'ї то батько, то брат.
Будемо всіх пам'ятати ми довго,
Тих хто помер, і всіх хто живий,
Ви наші кумири, ідоли, Боги,
Спасибі за спокій, за волю, за мир.
05.05.2014 рік 21:18
ID:
497051
Рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата надходження: 05.05.2014 21:23:33
© дата внесення змiн: 05.05.2014 21:23:33
автор: ulin44
Вкажіть причину вашої скарги
|
хорошо)
